Полонянка вовчої зграї - Марина Сніжна

Машина, яка вже майже зникла у віддалі, різко загальмувала. Почувся звук відкритих дверцят. Назовні вийшов чоловік. Такий рідний, такий МІЙ!

Він дивився, як я біжу до нього, не роблячи жодного руху. Але я відчувала, як вирують у ньому емоції. Потяг. Такий же сильний, який відчувала до нього сама.

Не добігши декількох метрів, я перекинулася у людину і встала навпроти. Важко дихала і не зводила з альфи повного ледве стримуваних емоцій погляду.

– Так легко здався, Яров? – вирвалося у мене дзвінке.

– Легко? – він зціпив зуби, потім глухо промовив: – Ти поняття не маєш, чого мені коштувало стриматися і не вирвати глотку твоєму вампірові!

Він стрімко скоротив розділяючу нас відстань, зняв з себе куртку і накинув на мої оголені плечі.

– Прикрийся, жінко. Не вистачало ще, щоб тебе роздивлялися якісь заклопотані водії, – холодно промовив альфа.

– А тебе це все ще турбує? – тихо запитала.

Яров насупився, але нічого не сказав.

– Чому ти насправді приходив? – відкинувши показну зухвалість, поставила я питання. – Тільки не кажи, що просто повернути речі! Ти міг доручити це комусь із своїх людей.

– Хотів остаточно переконатися, що... – його голос зірвався. – Чорт, жінко! Скільки можна знущатися наді мною?! – він схопив мене за плечі і трусонув, мало не з люттю вдивляючись в моє обличчя. – Не знаю, чи ти розумієш, наскільки сильно я кохаю тебе?! З розуму по тобі сходжу! – видно було, як нелегко давалися йому ці слова. – Якби ти дала хоча б знак, що у мене є надія, я б розірвав цього вампіра на шматки або бився б до власної смерті! Але ти... Я не бажаю утримувати тебе поруч насильно, – голос знизився майже до шепоту. – Не хочу, щоб ти проклинала кожну хвилину поруч зі мною...

– А з чого ти взяв, що стала б проклинати? – так само тихо відгукнулася і з насолодою проникла до його міцних гарячих грудей.

– Я коли-небудь зможу зрозуміти тебе, вовчице? – в його голосі почулася гіркота. – Чого ти насправді хочеш?

– Запитай щось легше, – зітхнула я.

– Давай, я відвезу тебе додому, – він обережно відсторонився. – Не хочу, щоб ти замерзла.

– Навряд чи поруч з тобою я зможу замерзнути, – заперечила, обіймаючи його і притискаючись до міцного гарячого тіла. – Але ти все одно відвези мене додому... Напевно, Славія хвилюється, де тебе носить.

Яров сіпнувся, потім здавлено промовив:

– Ти хочеш, щоб я тебе відвіз в МІЙ дім?

– Начебто хтось казав, що це тепер і мій теж, – я завмерла, з острахом чекаючи його відповіді.

А якщо він зараз просто пошле мене? Після всього, що йому влаштувала, як мучила весь цей час?

 – Звичайно, твій, моя дівчинко, – відчула, як він обережно торкається губами до мого волосся. – Цей будинок завжди чекав саме на тебе. Як і я сам...

 Я зойкнула, коли мене підхопили на руки і понесли до машини. Дбайливо всадили на сидінні поруч з водійським і сильніше закутали в куртку, від якої йшов такий рідний, такий чудовий запах.

 Сидячи поруч з моїм чоловіком і спостерігаючи за тим, як він везе мене туди, звідки я так відчайдушно намагалася втекти, раптом подумала про те, якою ж дурною була весь цей час. Через незрозумілу дитячу впертість могла втратити назавжди того єдиного, хто змушує відчувати себе насправді живою. Того, завдяки кому відступає порожнеча і холод всередині. Хто зігрівав жаром своєї любові навіть тоді, коли я відповідала лише ненавистю і ворожістю. Мою справжню пару...

 Тепер я чудово розуміла Ждану, яка заради свого Білояра відмовилася від колишнього життя. І анітрохи про це не шкодувала... Та й чого варте життя, коли в ньому немає того, хто й становить його зміст?

 Ось тільки я не Ждана, і у мене є й інші інтереси. У будь-якому випадку, варто кинути пробний камінь. І сподіваюся, Яров не здогадається, що я готова тепер заради нього навіть відмовитися від усього, якщо змушена буду обирати. Намагаючись приховати невпевненість за маскою глузування, я уїдливо сказала:

 – Тільки відразу повинна попередити, альфо... Вибрав ти собі не ту жінку, яка змириться з долею звичайної домогосподарки.

 – Думаєш, я цього вже не зрозумів? – він посміхнувся. – І перш ніж скажеш щось ще, повідомлю тобі, що вирішив...

Серце тривожно завмерло, я насторожено подивилася на нього. Він все ж таки передумав зі мною зв’язуватися?

 – По господарству можеш робити тільки те, що захочеш сама. Та й мама тільки рада буде. Дві господині на одній кухні – від цього вона навряд чи в захват прийде. А щодо твоєї роботи... Нехай мені це й не подобається... – він зітхнув. – Загалом, я не проти, щоб ти їздила на роботу. Але щоб до вечері вдома була! – остання фраза прозвучала ультиматумом і змусила мене посміхнутися. Дивно, що навіть звичного протесту не виникло.