Полонянка вовчої зграї - Марина Сніжна

 Одним швидким рухом скинула з себе одяг і сухо кинула:

 – Поверни своїй матері. Нехай подарує тій невістці, яка насправді прийме це з вдячністю.

 Потім намацала зв’язок із внутрішнім звіром і змусила себе перекинутися. Вовчиця заметушилася, не бажаючи підкорятися моїй волі і йти від свого вовка. Мені коштувало величезних зусиль придушити її опір, але я все ж це зробила! Мабуть, і справді з кожним днем ​​мій контроль над нею стає сильнішим.

Кинувши на Ярова останній погляд, здригнулася, немов мене батогом хльоснуло, і кинулася геть. Подалі від поселення! Подалі від чоловіка, який вирішив, що зможе силою утримати мене. Ніколи! Тільки не мене! Сподіваюся, він, нарешті, тепер це зрозумів.

 Так чому ж, поки я стрімко мчала по дорозі до Мирграду, перед очима знову і знову поставало його обличчя? Таке, яке я побачила, подивившись на Ярова в останній раз. Обличчя людини, що ніби втратила сенс власного життя. На ньому читалися лише відчай, біль і втомлена приреченість...

 Моя вовчиця плакала. Я ж наполегливо змушувала її гнучке сильне тіло бігти вперед, знаючи, що ніяка сила не змусить мене повернутися.