Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова

Дивлюся на годинник. Вже десята. Міка не поспішає додому.

Нарешті встаю з-за столу. Татові необхідно відпочивати.

— Залишайся у нас, — пропонує він.

— Ні, не сьогодні.

Прощаюся з мовчазною Інгою і прямую до машини. Сідати не поспішаю, бо помічаю автомобіль неподалік. З нього виходить щуплий хлопчина, подає комусь руку, і я бачу щасливу Мику. Вона посміхається цьому худорлявому парубку, сяє вся.

Вони цілуються. Міка махає йому рукою, повертається і лише тоді помічає мене.

— Привіт, — тихо кидає вона.

— Це твій Макар?

— Так.

— Ясно.

Тупий та абсолютно порожній діалог. У грудях горить погане почуття, я його до сьогодні не відчував. Немов грудну клітку зсередини дряпають іржавим цвяхом. І злість обпалює, незрозуміла, неконтрольована.

Міка не йде, чекає чогось. Така гарна. Недоступна. Заборонена. Чужа дівчина та моя зведена сестра. Табу.

— Щось ще? — різко кидаю я.

— Ні. Просто хотіла сказати, що завтра я йду до Макара. І буду там до ранку.

— Мені це необов'язково знати. Ти давно вже доросла дівчинка.

Вона кусає нижню губу, дивиться під ноги, а потім кілька разів киває.

— Так, все вірно… Доброго вечора, братику.

Міка ніяково махає рукою і тікає до хати. Я дивлюся їй услід. Не зупиняю. Нічого не роблю. Бо я вмію контролювати свої емоції.