Біжи або кохай - Люсі Лі

Мене відвели до невеличкої кімнати на цокольному поверсі будівлі. 

Тут були мінімальні умови для скромного існування з комфортом. Твердий тапчан, душова кабінка та унітаз. Більш нічого. Навіть маленьке віконце майже під стелю, з ґратами, не давало жодних шансів для втечи. 

Мене нарешті залишили одну, і янавіть мала можливість сходити до туалету та прийняти душ. Не знаю хто той незнайомець що дзвонив до Ємельянова, але цей дзвінок мене врятував. Може й не надовго, але відстрочив мою болісну та жахливу смерть.

Від спогадів про кімнату тортур мене знову пересмикує. 

Може, поки цей виродок вирішує свої справи мені все-таки вдасться знайти можливість, щоб втекти?

Присівши на тахту, я в розпачі озираюся довкола. Але у цій кімнаті все було передбачено так, щоб унеможливити спробу втечі. Навіть матрац, на якому я сиділа був голий, без постільної білизни.

Тяжко зітхнувши, лягаю на спину та закриваю очі. І мене нарешті накриває справжнім розпачем, та відчаєм. Якби я тоді все-таки дала можливість Стасу пояснити, якби не вирішила втекти від нього можливо все було б інакше. Ні, я майже впевнена що якби він дізнався про нашу дитину, то не викинув би мене на вулицю. А ці коханки, та грець би із ними, якби тільки була можливість врятувати моє ще ненароджене немовля. Боже, і як можна було бути такою дурепою, щоб повірити в те що Михайло не зробить спроби відшукати мене. Адже Стас мене про це попереджував, але я через свою гординю не хотіла його чути. А тепер ось на волосок від смерті. Нікому не потрібна. І мабуть, на місці Стаса, я скоріш за все теж не шукала б мене. Бо я зробила свій вибір, і він його скоріш за все прийняв. 

За таких жахливих умов я провела ще декілька днів. Мені справно приносили їжу хтось з охоронців, та не чіпали. І на тому спасибі. Михайло теж не з'являвся, і мені варто було б радіти з цього, але це чомусь мене ще більше насторожувало.

– Ще не здохла, шалава? – обриваючи мої думки, несподівано лунає огидний голос Маркуса, що вирішив завітати до мене в в'язницю. 

– Як бачиш? – стрепенувшись, кидаю награно байдуже у бік чоловіка. Але серце передчуваючи не добре, вже почало гулко колотити у грудях. 

– Знову грубиш, красуне, а я прийшов до тебе з миром, — недобре блиснувши очима, чоловік починає повільно насуватися.

– Що тобі потрібно від мене? - шиплю, дивлячись з-під лоба на мерзенного недолюдка, що жадібно оглядає моє тіло.

– А ти не здогадуєшся? – хрипить. - Хочу запропонувати співпрацю. Я тобі свободу, а ти мені трішки ніжності, — скалить зуби. 

– Та я краще здохну, ніж піду із тобою на будь-яку угоду, — з відразою випльовую чоловіку в обличчя.

– Добре, — за прокинувши голову назад, голосно сміється. - Ну, це ми швидко можемо організувати. Так може все-таки перед смертю проведеш час із користю. Ти мені приємно і я тобі приємно, — при близившись майже вщент шепочіть мені на вухо, розтягуючи свій рот у гидкій посмішці.

– Вугілля від сажі, тобі не більше, а не приємно, — випалюю на одному диханні. Та небезпечно притискаю до його горла, викручений з канапи, буквально годину тому, іржавий саморіз. З силою натискаю йому на сонну артерію.

– Біс! - злякано випалює чоловік, та різко відсахується від мене. - Ти що, божевільна? - верещить. - Зовсім збожеволіла у цих чотирьох стінах! Ну, не хочеш не треба, навіщо ж погрожувати. Я ж взагалі то, за тобою прийшов. Тут за тебе слово один твій знайомий замовив. Ну, коротше вільна ти тепер, можеш котитися на всі чотири боки.

– Брешеш?! – дивлячись розширеними очима на чоловіка не вірю своїм вухам. - Хто замовив? - підскочивши, хапаю Маркуса за комір. 

– Забагато питань, дівчисько, — грубо віддирає мої руки від себе. - Вважай, що ти у сорочці народилася, або комусь дуже вдало дала, — уїдливо пирхає. - Чого застигла йдеш чи ні, я повторно не пропонуватиму. 

– Іду, — задумливо відповідаю, підводячись на ослаблі ноги та йдучи за Маркусом. 

За весь час перебування в ув'язненні у Ємельянова, мене до ладу не годували, тому на зміну ейфорії від повідомлення що я вільна, приходить неминуча слабкість. Здається я ледь тримаюся на ногах, щоб не загубити свідомість. Але зараз розслаблятися рано, спочатку треба звідси якось вибратися. 

Буквально за хвилину, ми вже стоїмо на вулиці біля старої напіврозваленої будівлі. Михайло, обладнав своє криваве лежбище, на території давно занедбаного заводу. Місце було до неможливості моторошне та пропаще. І якби що зі мною дійсно трапилося, то мене навряд чи коли-небудь знайшли. 

Перше, що мені хочеться, як тільки я опиняюся на свіжому повітрі, це звалити звідси, якомога далі й бажано туди, де є люди. Я озирнулася в пошуках хоч чогось знайомого, але марно. Ці місця я не знала і куди йти далі також.

– Чого встала, вали давай поки я не передумав, — зло кидає мені в спину Маркус.

– А де мої речі та сумка? - питаю, обертаючись до чоловіка.

– Які ще речі, можеш забути про них? - гаркає та відштовхнувши захлопує переді мною двері.

– От пекло! - вилаялася в нікуди.

Судячи з досвітнього світанку, зараз дуже рано. У повітрі, просоченому густим туманом, витав запах азоту і вже за хвилину почав накрапувати холодний дощ. З одягу на мені були лише порвані джинси та брудна лляна футболка, тому я миттєво промокнула до кісток.

Більш ніж годину я блукала серед руїн і покручених куп брухту старого заводу. І коли мене вже трясло так, що зуб на зуб не потрапляв, я натрапила на невелику придорожню кафешку. Не звертаючи уваги на ноги, що потопали в бруді, я кидаюся до рятівного місця. 

На дверях висіла табличка «зачинено». Але це мене не зупинило, і я почала з усієї сили бити по дверях.

– Ось я зараз комусь по голові надаю! - чую жіночий голос.

За хвилину у дверях з'являється невисока повненька жінка, років сорока. Із заспаним обличчям та перекошеним чепчиком, на яскраво-рудій шевелюрі.

– П-пробачте мені, будь ласка, і не треба по голові, — ледь вимовляю, бо мене вже реально трясе від холоду.