Біжи або кохай - Люсі Лі

Я першою відвожу очі, відчуваючи як починаю бентежитися під пильним чоловічим поглядом.

Мені чомусь стає неприємно відчувати на собі такий відвертий прояв інтересу. Ніби Максим вважає, що якщо врятував мене, то за це я маю одразу у нього закохатися, чи хоча б проявити симпатію. Але в мене зовсім протилежна реакція, хочеться навпаки втекти від нього і як найдалі. Розумію що це дурня, йти мені зараз нікуди. Бо як найменше я не знаю взагалі де я і куди мене привезли, а як найбільше в мене зовсім немає сил. 

– Щось не так, Арино? - потягнувшись рукою до мого підборіддя змушує глянути на нього.

– Та ні, все добре – підіймаючи на нього погляд тихо видихаю. Стискаючи до болю пальці.

– От і добре, — розтягує губи у кривій посмішці. – Так ти розкажеш мені нарешті, що сталося з тобою? Від кого ти збігала, і чому ти опинилася у тому кафе у такому вигляді? – в очах Максима я дійсно бачу непідробне щире занепокоєння і тому вирішую що приховувати щось надалі немає ніякого сенсу. 

– Добре, — після хвилинного мовчання нарешті погоджуюся. – Пам'ятаєш я тобі за першої нашої зустрічі розповідала, що від когось тікала.

Чоловік ствердно киває головою, продовжуючи пильно дивитися мені в очі, так ніби в думки хоче влізти. Трішки зіщулившись від цього, продовжую. 

– Так от, цей чоловік, від якого я тоді втекла був всім відомий бізнесмен та меценат Стас Корецький, — хрипко промовляю, уважно слідкуючи за реакцією чоловіка. Але, як не дивно, на обличчі Максима не смикається не один м'яз, наче сказана мною інформація була для нього більш ніж очевидною. - Він під приводом відпрацювання боргу мого батька силоміць утримував мене декілька місяців у своєму будинку, — кажучи ці слова самій стає огидно, як це звучить, навіть морщусь. Але ж не таке жахливе життя в мене було поряд зі Стасом, якщо звісно не враховувати його тяжкий характер, та постійне бажання домінува́ти наді мною. – І зараз я від нього ховаюся. Але це не він викрав мене…, - починаю було далі розповідати, пробуючи пояснити як я опинилася у такому вигляді на території покинутого заводу. 

– Добре, — спокійно тягне чоловік, обриваючи мою розповідь на півслові. - Поки що мені достатньо того, що ти розповіла.

– І ти не хочеш спитати мене як я опинилася у тому кафе? - здивовано скидаю брови.

– Навіщо, — кладе свою руку на мою і злегка стискає. – Головне, що ти зараз в безпеці. 

– Ось знайшла! – радісно проголошує Любов Миколаївна, що несподівано входить до кімнати обриваючи нашу розмову на такій дивній ноті.

Ми синхронно обертаємося на жінку. 

– Це моя сукня ще з випускного. Я тоді така ж худорлява була як ти Арино. Правда вона гарна? - питає блискаючи очима, та показуючи ситцеве розкльошене донизу плаття, персикового відтінку.

– Дуже, — видихаю, переводячи погляд на річ.

– Синку, якщо ти вже закінчив із вечерею дуй давай лазню топити, а ми тут з Ариночкою, ще щось їй з одягу знайдемо, — із щасливою посмішкою кидає жінка синові.

Коротко кивнувши Максим підривається з-за столу і виходить надвір, а я так і не торкнувшись їжі слухняно йду за тіткою Любою до її кімнати.

– Ого, яка краса! - захоплено вигукую, коли опиняюся всередині.

Кімната, Любові Миколаївни, як і весь будинок була у сільському стилі. Невелика платтяна шафа, тумбочка, що покосилась, панцирне ліжко, велика кількість подушок і килимів. Але не тільки це впадає в око, а ще й величезна кількість серветок зроблених методом макраме різних форм та візерунків. І вони прикрашали практично все, що тільки можна було ними прикрасити. Але, як не дивно, величезна кількість візерункової вишивки йшла цій кімнаті. Надаючи їй додатковий затишок і навіть якусь казковість.

– Це ви все самі робили? - питаю із захопленням оглядаючи витвори ручної роботи.

– Так, — недбало відмахується Любов Миколаївна. - Як вийшла на пенсію, виявилося, що в мене тепер безліч вільного часу, от і захопилася, — говорить ніби виправдовуючись. - Благо син нарешті знайшов гарну роботу та повністю утримує мене. Ось хатинку за містом прикупив, якомога далі від міського шуму. Мені тут набагато спокійніше, — мрійливо всміхається жінка. - Для повного щастя внуків мені ще не вистачає, але у Максима щось не складається з особистим життям, мабуть, тому що багато працює. Каже що сучасні жінки зараз дуже вимогливі, а він хотів би тиху та вдячну, але зараз, мабуть, таких вже немає, — знизує плечима жінка. 

– Мабуть, — здивовано тягну. Щось мене ця розмова не трішки напружує, не дуже то мені і цікаво чути про те, чому у Максима не складається особисте життя. Та і навіщо тітка Люба мені це розповідає?

– Ну, годі говорити, — зрозумівши що наговорила зайвого, Любов Миколаївна одразу змінює тему розмови. – Ось дивись, я тут тобі пару дрібничок на перший час відклала, потім поміряєш, — вказує на груду старих речей. - Вони може і не дуже сучасні, але чистенькі та не штопані.

– Дякую, мені все подобається, — одразу запевняю я жінку, бо зараз мені все одно у чому ходити. – Не хвилюйтесь ви так, я гадаю, що надовго тут мені не доведеться затриматися.

– Як знати, як знати, — задумливо тягне жінка. - Але я все одно скажу Максиму, щоби підкупив тобі ще щось у місті, хоча б білизни.

– Ой, та не варто, — одразу протестую, бо хоч і розумію що я зовсім нічого не маю з собою, бо приїхала сюди майже гола і боса, мені все одно ніяково від того що я ще щось буду винна Максиму. Бо саме так я почуваюся коли він хоч щось для мене робить, навіть якщо відкрито про це не говорить. - Максим і так вже зробив для мене достатньо. 

– Та не хвилюйся, нічого з ним не стане. Заробляє він добре, від пари куплених суконь для дівчини не збідніє. У тебе який розмір моя люба?

– Хто там хотів у лазні попаритися?! Вже все готове! - несподівано чуємо голос Макса з вітальні.

– Ой, пішли швидше. Зараз я тобі все необхідне видам, — заметушилась Любов Миколаївна, та схопивши мене за руку, потягнула за собою у вітальню.

Після того як мені вручили чистий рушник, змінний одяг і мильно — рильне, я прямую на вихід, щоб нарешті нормально помитися. Боже як мені цього зараз не вистачало. Як хочеться змити з себе всі ті страждання що мені довелося витримати на собі, за ці декілька днів.