Біжи або кохай - Люсі Лі

Після його слів сидячи з телефоном у руках,  одразу розплакалася. 

Сльози градом покотилися з очей, обпалюючи шкіру щік, і даруючи довгоочікуване полегшення. Я нарешті могла відпустити напругу, що давила на мене із середини весь цей час.

– Ну що ти, все ж вже закінчилося, — миттєво кинулася заспокоювати мене Глаша.

Не відповівши,  утикаюся в плече жінки, та ще дужче зриваюся на плач. Голова йде кругом, а в думках лише одне:

Невже я вижила, невже все ж таки врятувалась. Я не знаю, що за людина замовила за мене слово, але я нереально зараз їй вдячна.

Макс довго не змусив себе чекати, і вже за пів години я їхала з ним у його машині у тільки йому відомому напрямку.

– Що з тобою трапилося дівчинка? Ти виглядаєш просто жахливо, ніби тебе катували, — кидає на мене уважний погляд. 

– Якщо це комплімент, то невдалий, — роблю спробу віджартуватися, бо не хочу розповідати чоловіку правду. Хоча б доки не зрозумію чи можна йому довіряти. 

– Арино, — в голосі Макса чується легке роздратування. - Я маю право знати, що з тобою сталося, щоб зрозуміти як діяти далі.

– Добре, я все розповім, — тихо промовляю, розуміючи, що він від мене не відчепиться. – Тільки давай спершу від'їдемо звідси, якнайдалі.

– Не бійся, я тебе сховаю у дуже надійному місці, ніхто і ніколи тебе не знайде, — хрипко проговорює Макс, та відірвавши очі від дороги пропалює мене своїм пронизливим поглядом блакитних очей.

А мене буквально пересмикує від його слів та цього погляду, бо він мені зараз нагадав іншого. Чоловіка з вогненно-чорними очима. І це не абияк напружило. Але зараз у мене не було іншого виходу, як покірно їхати туди куди вирішить Максим, бо ще більше я боялася знову залишитися самотньою.

Ми виїхали на асфальтовану дорогу та рвонули вздовж траси у протилежний бік від міста. Їхали так довго, що на вулиці вже почало темніти, і в моїй душі з новою силою почала розростатися тривога.

– Максиме, — гукаю я чоловіка, який здається занурився глибоко у свої думки.

– Так? - навіть не повертаючи голови в мій бік, відповідає.

– А куди ти мене везеш? - обережно цікавлюсь. - Щось занадто довго ми їдемо.

– Не довіряєш мені? – навіть не повертаючи до мене голови, посміхається. 

– Ні, — чесно відповідаю. – Я тебе заледве знаю. 

– Розумно, — хмикає чоловік, не припиняючи посміхатися. – До моєї мами, вона мешкає у селищі Знаменівка, далеко за містом. Чула про таке?

– Ні, — напруженно дивлюся на свого супутника.

– От бачиш, про нього взагалі мало хто чув. Там лише три хати, та два двори, немає зв'язку і навіть інтернету.

– Нічого собі, — ще вище скидаю брови. 

– Це ідеальне місце, якщо тобі треба сховатися або просто десь відсидітися. Згодна? — нарешті повертається до мене обличчям. 

– Напевно, — невпевнено тягну. 

– Ну чого ти, мала, — несподівано гучно розреготався чоловік обіймаючи мене за плечі однією рукою і притягуючи до себе. - Маму мою злякалася? Не треба, вона жінка добра, ось сама побачиш.

Мовчки підтиснувши губи, роблю спробу вирватися з обіймів, бо мені не дуже комфортно. І він врешті відпускає. 

Поки їдемо, продовжую перетравлювати в голові тривожні думки. 

Чому Максим вирішив мені допомогти, і яка для нього в усьому цьому вигода? Ну не вірю я в безкорисливість будь-яких вчинків, а особливо у чоловіків. 

Через чверть години, ми з'їхали з основної траси й рвонули вздовж ґрунтової. Та скоро в'їхали на територію невеличкого селища. Коли проїжджаємо вузеньку вуличку, я помічаю, що більшість будинків не житлові. Тільки кілька, у віконцях яких горіло тім'яне світло. 

Біля одного такого, старенького будиночку, що покосився, з маленькими вікнами, прикрашеними різьбленнями, ми й зупиняємося.

– Посидь трохи у машині, я поки ворота відчиню, — кинув мені Макс, виходячи з машини. - І Арино, розслабся, будь ласка, а то у тебе обличчя ніби тебе на шибеницю привезли.

– А яке у мене повинно бути обличчя, ти привіз мене в зовсім незнайоме місце за сотню кілометрів від міста. 

– Все буде добре, — бадьоро підморгує мені. 

Я майже одразу бачу як на зустріч чоловікові, виходить маленька худенька жіночка і кидається його обіймати.

Невже і справді до мами привіз? Ну добре якщо дійсно так, але все одно це якось дивно. Не звикла я до таких вчинків від чоловіків. 

– Ну що, ще довго будеш сидіти, та тремтіти. Пішли вже до будинку знайомитись будемо, — з усмішкою промовляє Максим, відчиняючи пасажирські двері з мого боку.

– Але я в такому вигляді, якось незручно, — тихо промовляю, відчуваючи як остаточно гублюся.

– Не хвилюйся ти так, я маму попередив, що з тобою сталося нещастя, і вона вже чекає на нас на вечерю.

Від думки, що я нарешті нормально поїм, живіт одразу зводить болючою судомою. 

Тяжко видихнувши, все-таки виходжу з салону машини. Легенько обнявши за плечі, Макс підштовхує мене до входу в будинок. 

– Вітаю! – у передпокої нас зустрічає накритий стіл та усміхнена господиня будинку. Та сама жіночка, що я вже бачила хвилину назад. – Мене звуть Любов Миколаївна, а тебе як звуть, дитинко? - звертається до мене миловидна жіночка, вже помітно похилого віку, з такими ж яскраво-блакитними очима як і у сина. Абсолютно біле волосся, зав'язане в тугий пучок на потилиці, а на тоненькі плечі, накинута легка кольорова хустка.

– Дуже приємно, — щиро посміхаюся у відповідь і простягаю руку для потиску. – мене звуть Арина.

– О, яке незвичайне та рідкісне ім'я, — теж всміхається Любов Миколаївна.

– Дякую, — відчуваю легке збентеження від її уважного погляду. - Мені теж подобається. 

– Ну що ж ми стоїмо, — сплескує руками Любов Миколаївна. - Стигне ж. Максиме, потурбуйся про гостю, а я поки що пошукаю що-небудь Ариночці з одягу. Правда в мене і розміру такого немає, — додає жінка, задумливо розглядаючи мене. - Що ж ти така худенька, і маленька, тебе що не годували зовсім, дитино?

Не відповівши, лише стискаюся, опустивши очі, тому бачачи мою реакцію на її слова, Любов Миколаївна розуміє що бовкнула лишки.