Біжи або кохай - Люсі Лі
Приходжу в себе я уже в якомусь темному та смердючому приміщенні, що чимось нагадує склеп.
Все тіло ломить та вивертає від сильного болю, м'язів я взагалі вже не відчувала. Роблю спробу якось поворушитися, але в мене нічого не виходить, у першу секунду навіть здається, що мене паралізувало. В пам'ять різким спалахом, врізається спогад про зустріч із колишнім босом і те, що сталося.
Холодний жах від розуміння що я знову потрапила у полон до Ємельянова, враз стискає напружені нерви іржавим ланцюгом, нагадуючи гострим болем у правому підребер'ї.
Зв'язана та безпорадна, я лежу на холодній, сирій підлозі якогось підвалу.
Невже це кінець? Невже я вже ніколи не зможу вирватися зі слизьких лещат Ємельянова.
Хотілося плакати, кричати випускаючи на волю весь біль і гострий страх, що зараз пульсував в мені. Але я, не мала права просто так здатися і дозволити цьому виродку зламати мене, та насолодитися моїм болем і відчаєм, адже тепер мені було заради чого жити. І щоб там не сталася, я просто зобов'язана вижити, бо в мені тепер живе маленьке життя, яке я маю захистити.
Переборюючи тупий біль, я повільно перекидаюся на спину і пробую послабити мотузки, якими була зв'язана, але роблю ще гірше. Вузли зав'язані професійно, і за будь-якої спроби послабити пути, мотузка ще щільніше врізається в шкіру, залишаючи глибокі садна.
– А-а-а, — не стримавшись видаю, хрипкий, болісний стогін.
За той час, поки я приходжу до тями, очі звикають до непроглядної темряви приміщення в якому я знаходжусь, і я вже можу безпомилково розрізняти деякі предмети та меблі, що знаходяться тут.
З жахом розрізняю прямокутні силуети залізних стелажів та ламані форми дивних пристроїв, які були на них акуратно складені, що навіювали жахливі асоціації. Величезний залізний стіл, з прикріпленими до нього наручниками. І ще багато чого, від чого кров застигає у жилах.
І чим більше я вдивлялася, тим страшніше мені ставало.
Всі ці речі та пристосування, були схожі на знаряддя моторошних тортур.
Проковтнувши гіркий ком, що підступив до горла, виразніше усвідомлюю, навіщо мене сюди притягли. Адже на жаль, я була чудово обізнана про схильності жирного збоченця Ємельянова, і якими саме методами він отримував сексуальне задоволення.
Але чути усі ці жахіття, це одне, а бачити все це на власні очі, зовсім інше.
Жахливі думки, що почали хаотично роїтися в моїй голові несподівано обриває неприємний скрип дверей, що відчинилися.
В страху я застигла на місці, намагаючись навіть не дихати, лише, серце шалено забилося, заглушаючи звук важких чоловічих кроків. Я вся напружилася, до болю в очах, вдивляючись у темну постать того хто до мене завітав.
З тіні почав вимальовуватись силует високого світловолосого чоловіка, і я одразу його впізнаю, – це Маркус.
– О, Арино, яка приємна зустріч, — олійно розтягує слова цей покидьок, та шкіриться в лукавій усмішці, підійшовши до мене у притул.
– Не удавай, що ти здивований, Маркус. Наче я не знаю що ти з Ємельяновим у змові, — випльовую з огидою в обличчя чоловіка.
Мій голос звучить ледь чутно, та кожне слово мені давалося важко, але я не можу зараз промовчати. Нехай не думає, що я налякана. Так, я зараз лежу на холодній підлозі зв'язана, але це не дає йому права відчувати свою перевагу.
– Мені здається, ти зараз не в тому положенні, красуне, щоб так зухвало зі мною розмовляти, — вимогливо скидає білу брів. - Хто тебе навчав манерам, сирітко. М-м-м? – нахилившись він жорстко ухопивши мене за підборіддя змушує підняти на нього очі. - Ах пробач, — покруч хрипко ірже мені в обличчя. - Я ж зовсім забув, тебе ж нікому було вчити манерам, від тебе усі відмовились, — проговорює зі смаком, зображуючи награну жалість на обличчі.
– Я рада Маркус, що зуміла тебе потішити тим що сирота, — спокійно хриплю у відповідь.
– Ну то як? Тобі сподобалося бути підстилкою у Корецького? - розуміючи що не вдалося вивести мене на емоції, продовжує бити по живому. - М-м-м? - його долоня із моєї шиї, повільно ковзає до моїх грудей, боляче стиснувши одну із них. - Даремно ти не зголосилася бути моєю, Арино, а тепер мені ти вже не потрібна.
Мовчки дивлюся на чоловіка, вкладаючи у свій погляд всю ненависть, всю огиду, що відчуваю зараз до нього.
– Але можливо якщо ти добре мене попросиш? - світлі очі спалахують жадібним хтивим вогнем. - Чого мовчиш лярва?! - коли розуміє що я не збираюся ні про що його вмовляти, Маркус знову спалахує гнівом. Будеш мене просити чи ні? - близько нахилившись до мого рота, шипить мені в обличчя. І в ту ж мить, впивається своїм мокрим слинявим ротом мені в губи. Я закрутила головою намагаючись вивільнитись з його хватки, але чоловік міцно мене утримує. Тому мені нічого більше не залишалося як вкусити його за губу.
Маркус зривів та відсахнувся від мене як ужалений.
– Ах ти тварюка! - шипить притискаючи долоню до закривавленої губи. - Ну тобі це так з рук не зійде, я обіцяю, — спльовуючи кров на підлогу, кидає мені з ненавистю. – Бачить Бог, я хотів по доброму, але…
– Я б на твоєму місці, не згадувала, про Бога. тобі в будь-якому разі горіти в пеклі, — зло кидаю білобровому відморозку в обличчя.
– Якщо й так, то я тебе заберу із собою, красуне. Таким повіям як ти, тільки там і місце, — розпливаючись в хижій посмішці, хрипить.
– Якщо Стас дізнається, що ви зі мною зробили, він вас, виродків, розірве на дрібні частини, — не витримавши кидаю йому в обличчя. Так мені хотілося стерти з лиця виродка цей самовдоволений вираз.
І в мене справді це ненадовго виходить, бо тієї ж миті, обличчя Маркуса перекошує від злості.
– Та клав на тебе твій Корецький, — гарчіть, впиваючись у мене очима. – У нього таких, як ти, ще тисячі буде. Повір, він уже й думати про тебе забув, доки ти гралася у хованки. Схотів би, в перший же день тебе повернув.
Слова Маркуса боляче б'ють по моєму самолюбству. І у цей момент мені дійсно хочеться впасти у відчай, та забитися в істериці від розпачу. Адже чоловік частково має рацію, Стасу я дійсно була не потрібна, я це вже і сама розуміла. Але зараз я не могла показати цьому виродку, що він має рацію. тому величезним зусиллям волі, стримавши емоції, що рвались на зовні, зло ціджу крізь зуби:
