Диво в чорному будинку - Мілан Угде
ТЕТЯНА: Він боявся. Ти ніколи не боявся?
ДУШАН: Тисячократно. А якби поряд не було Вітьки, усе закінчилося б так само кепсько, як із ним.
ТЕТЯНА: Тоді чому ви не подасте один одному руки?
ДУШАН: Він мав би сам собі зізнатися в тому, що зробив.
ТЕТЯНА: А що він зробив? Підтримував росіян. Мої батьки також. А ти — американців, чи хто там тобі платив. Вибач, я так це бачу. Перемогли американці. Тому мій тато мерзотник? А Іван поганий?
ДУШАН: Він доносив на брата. Такого не робили навіть тайняки.
ТЕТЯНА: Він мав трьох дітей. Через тебе його хотіли вигнати з роботи. Проте агентом він не був.
ДУШАН: Як член партії він доносив на мене шефові. У списках агентів його немає. У поліції ним також не смерділо. І все ж, він для мене сексот.
ТЕТЯНА: Він тобі не нашкодив. Нічого про тебе не знав. Хіба якісь дурниці.
ДУШАН: Наприклад, що батько позбавив мене спадку. Саме це про мене вивідали. То від кого інформація?
ТЕТЯНА: Ні, не від Івана.
ДУШАН: Хто знав, що старі Помпе змінили заповіт? Сестра і брат.
ТЕТЯНА: Присягався Петьою, що це не він настукав.
ДУШАН: Мені шкода, Таню. Розумію, ти його кохаєш. (Зауважив, як мати повертається через двері номер чотири.) А що, як перейдемо до іншого розділу? У нас був дядько, партизан, гордість родини. Його застрелили.
МАТИ (залишила двері номер чотири за собою відчиненими): Благослови його Боже. Спить. Наче янголятко.
ДУШАН: На цьому будинку мала би бути пам’ятна дошка. Чому її немає?
МАТИ: Душан переплітає живих із мертвими, аби лиш нас заплямувати. Бачиш? Посміхається. Це робить його щасливим.
ДУШАН: Замість панелі тут шафа. Дивовижна. На всіх інших, іще з часів війни, поламані замки. Червоноармійці їх зламали. Лише одна ціла. Восьме диво світу: тато її поремонтував. Що такого там може бути?
МАТИ: Так, мій брат тут жив. Одного дня він попрощався й пішов.
ВІТЬКА (заходить через двері номер два зі Шаркою, яка несе велику, повну сумку): Привіт, Таню. Матусю, усе на правильному шляху.
МАТИ: Шарко. Дякувати Богу.
ТЕТЯНА: Привіт, братова. Як справи?
ШАРКА: Спасибі, що запитала. Добре. Добре. Добре.
ДУШАН: Цитує класиків. Слава.
ШАРКА: Так. Перепрошую. Тебе, матусю, і тебе, Душане.
МАТИ: Ти не маєш за що перепрошувати.
ШАРКА: Маю. Я перестала собою володіти. Проте, як пише Шекспір, «коли Гамлет втрачає владу над собою і кривдить Лаерта, то не Гамлет його ображає. Це поза його свідомістю! А хто ж тоді його зобидив? Божевілля. І тому Гамлет сам належить до покривджених. Його ворог — власне безумство» Правильно?
ДУШАН: На відмінно.
ШАРКА: Маю прохання: якщо буде потреба, відвезеш мене?
ДУШАН: Як завжди. Лише скажи, поїдемо.
ШАРКА: Тоді знаєш що? Їдьмо негайно.
МАТИ: Шарінко, ти не почекаєш татка?
ДУШАН: Як на мене, це зайве.
МАТИ: А тебе я не питала. Твою думку і так знаю.
ДУШАН: А я його. (Хапається за серце, пародіює батька.) Добре, нехай іде туди, до тих шарлатанів, але під твою відповідальність.
ВІТЬКА: Душане, матуся має рацію. (Чути стукіт у двері номер чотири.)
МАТИ: Заходьте.
СУСІД (заходить у двері номер чотири): Пардон, пані докторова. Пане міністре, пан доктор...
МАТИ: Що з ним? Де він?
СУСІД: Унизу під пагорбом.
МАТИ: Потрапив у аварію? Він цілий?
СУСІД: Просто закінчився бензин. Маєте йому принести. Достатньо в пляшці. До побачення. (Виходить через двері номер чотири.)
ВІТЬКА: Душане, роби щось. Пане Кршенарш, секунду.
МАТИ: Біжи, Душане, і скажи: «Тату, облиш гніватися». — Побачиш. Пробачить тобі. Але жодного слова про Шарку. Цим займуся сама.
ДУШАН: Усе закінчиться погано, але йду. (Виходить через двері номер чотири.)
МАТИ: Якби ж я ще й знала, як йому про це повідомити.
ШАРКА: Спокійно, матусю. Я сама скажу: «Татку, я хвора. У нас це спадкове. Від твоєї мами».
МАТИ: Такого не кажи. Хто розповів? Душан?
ШАРКА: І без нього знаю. Вітька вважає, що я не маю соромитися. Але чому саме нас це спіткало?
МАТИ: Вона тобі цього не пояснила?
ШАРКА: Ти її не любиш.
МАТИ: Але ж ні, люблю.
ШАРКА: Не любиш. Заздриш їй, бо вона щаслива. Я їй також заздрю.
ТЕТЯНА: Не схожа вона на надто щасливу.
ВІТЬКА (заходить через двері номер чотири, зачиняє їх за собою. Несе трубний ключ): Шарко, допоможеш?
ТЕТЯНА: Я також можу.
ВІТЬКА: Тоді ходімо. (Виходить через двері номер два.)
ШАРКА: Чому вона перестала до нас приходити? Пригадую. Тато кричав: «Ти для мене не існуєш. Провалюй». А Душан: «Ти намилював мотузку катові. А тепер цим милом миєш руки».
МАТИ: Що це вона принесла?
ТЕТЯНА (зупиняється в дверях номер два): Трубний ключ. (Виходить через двері номер два і зачиняє їх за собою.)
МАТИ: Навіщо, заради Бога? Навіщо? Вітько.
ВІТЬКА (з’являється в дверях номер два): Слухаю, матусю.
МАТИ: Прошу тебе, не ускладнюй мені життя. Ні до чого не берись.
ВІТЬКА: Звісно. Я лише про всяк випадок. Різьба зовсім оголена. Будь-якої миті може відійти. (Щезає в дверях номер два.)
МАТИ: Що каже? Хто може відійти? (Слухає.) Пане Боже!
БАТЬКО заходить через двері номер чотири, зачиняє за собою, бачить Шарчину сумку і швидко входить в двері номер два.
МАТИ: Едо, тепер я справді мушу з тобою поговорити.
БАТЬКО: Нема про що.
МАТИ: Уже тобі Душан щось наплів.
БАТЬКО: Душан? Я маю власні очі. Отже, ти відішлеш її до камери смерті? Гаразд. (Щезає за дверима номер два.)
ДУШАН (заходить через двері номер чотири): Цього слід було чекати. Його не було вдома. Дворжака. Що таке, матінко? Погано?
МАТИ: Едо! Він піде геть. Із дому.
ДУШАН: Це комедія. Він шантажує.
МАТИ: Одного разу я вже це пережила. «Беру лише найнеобхідніше. За іншим пришлю». Мені було не до сміху.
ДУШАН: Не розумію, чому ти йому не дозволила піти.
МАТИ: Ти взагалі нічого не розумієш.
ШАРКА: Чому тато не відпускає мене до лікарні?
ДУШАН: Бо тоді ти розлучалася б у стані загострення психічної хвороби. Суд довірив би Павелові опікунство над Маркетою, і вона успадкувала б частину будинку. Розумієш? Шмат цього бісового дому перейшов би до Павелової родини. А колись, скажімо, міг би перейти до них і в цілому.
МАТИ: Не називай його «бісовим».
ШАРКА (Душанові): Це юридична спекуляція.
ДУШАН: Аякже, наш тато — юрист. Причому, класний. Одного разу він уже це довів. На мені. Мене ще навіть не закрили, а він уже подбав — якщо раптом посадять і
