Диво в чорному будинку - Мілан Угде

ВІТЬКА: Він просто любить ощасливлювати людей. Але більше цього не робитиме. Правда, Душане? І поговори з татом. Без жодного паштету. Гарно. (Виходить за Шаркою через двері номер два і зачиняє їх за собою.)

ДУШАН: Тату.

БАТЬКО мовчить.

МАТИ: Прошу тебе, Едо, поговори з ним.

БАТЬКО мовчить.

ДУШАН: Малий тату.

БАТЬКО мовчить.

МАТИ: Так він називав тебе, коли заледве сягав твоїх колін. Ти не відповіси йому?

БАТЬКО мовчить.

ДУШАН: Ох ти мій бідний, малесенький татко.

МАТИ: Він просто жахливий. Зі мною міг, наприклад, не розмовляти по півроку. Едо, ти сам запропонував його запросити. Для чого? Аби показати, що й досі гніваєшся? І гніватимешся весь наступний рік?

ДУШАН: Два роки.

МАТИ: Я тебе не розумію. Він так гарно до тебе звернувся.

БАТЬКО: Це з Дідро. Парафраза. Так говорив Якуб до пана. Поблажливо. Зверхньо. Що в цьому гарного?

МАТИ: Боже, який бовдур! Скільки ночей я через нього ридала. Сподівалася, принаймні дочекаюся слів: «Не плач». Гадаєш, діждалася? Ніколи. Він карав мене за те, що я «мичала». Уяви, не казав «плакала», чи «ридала», а говорив «мичала». Матінка одного разу мені сказала: «Цей твій чоловік, Гедо, він, мабуть, навіть не людина. Як ти його можеш любити?».

ІВАН (вигукує за сценою): Іменем закону, відчиніть. (Заходить через двері номер чотири, зачиняючи їх за собою.) Поліція.

МАТИ: Іванку, заходь. А де Танічка? І Петя?

ІВАН: Надворі. Процес годування. Ти же знаєш, це ритуал. А як Шарка? Ліпше їй?

МАТИ: Тримається.

ІВАН: Що це? (Розглядає криваві плями на землі.)

ДУШАН: Йосифе, пожартуй.

ІВАН: Ви що, когось убили.

ДУШАН: Браво. Я знав, що він щось подібне зморозить.

МАТИ: Ти не привітаєшся з братом?

ДУШАН: Якби я був знав, то був би залишився вдома.

МАТИ: Що якби знав? Що він прийде? Він так само належить до родини, як і ти.

ДУШАН: Звісно. Але я просто повторив собі минулий час в умовних реченнях: Hatte ich es gewusst, ware ich zu Hause geblieben[4].

ІВАН: Скажи йому нехай котиться під три чорти.

МАТИ: Що з вами трапилося? Двадцять років були мов одно ціле. А коли разом дурили батьків — просто моноліт. То й поводьтеся як брати.

ДУШАН: Це буде важко.

МАТИ: Не вигадуй. І не називай його Йосифом.

ДУШАН: А хіба він не так мав називатися? Не на честь Сталіна?

МАТИ: Своєю дотепністю хизуйся перед Вітькою. Проте з нею ти собі цього не дозволиш.

ІВАН: Облиш його, матінко. Він бовдур.

ДУШАН: Проте не такий, щоб зі сексотом брататися.

ІВАН: Матінко, дозволь врізати йому по пиці.

МАТИ: Тільки осмілься. Душане, такого я не дозволю. Іван не був сексотом.

ДУШАН: Визнаю. Сексот, порівняльно з ним, просто моральний авторитет.

БАТЬКО: Чи ти бува, Іванку, не маєш ключа? На двадцять два.

ІВАН: Навіщо?

БАТЬКО: Не маєш, га?

ІВАН: Привезу наступного разу. Гаразд?

БАТЬКО: Я знаю. Великий. Або гайковий. Навіть такого не маєш?

ІВАН: Він тобі потрібен негайно?

МАТИ: Нічого не обіцяй, Іване. Далі так тривати не може.

ІВАН: Продовжує гратися в сантехніка?

МАТИ: Лише поглянь. Іще навіть не починав, а вже ледь кров’ю не стік. Едо, ми вже тут ненадовго. Чом би принаймні останні роки не пожити як люди?

БАТЬКО: Твоя матір, Іване, була непоганим правником. Але в усьому решта — нічого не тямить.

МАТИ: Просто вона хоче мати кухню, ванну кімнату і пральню, щоби там можна було готувати їсти, вмиватись і прати білизну. Але ця її абсурдна мрія не здійснилась і вже не здійсниться. Про наш садочок навіть мовчу. Трава метр заввишки.

БАТЬКО: Ти вмієш відремонтувати газонокосарку? Ні. А я вмію. Тому мусиш почекати, поки в мене до неї руки дійдуть. Язиком трави не скосиш.

ІВАН: Стара пісенька.

ДУШАН: Я зайду до Кршенаршів. Чи як?

БАТЬКО: Якщо пустиш цього з косою сюди, або хоча б із ним заговориш, я зроблю остаточні висновки.

МАТИ: Бачите? Ви чули? От на кого ви мене залишили. Так і живу.

ІВАН: Не драматизуй. Сантехніків не бракує. Не підходить Кршенарш, то сядь на телефон, тільки й клопоту.

БАТЬКО: Повідомляю: я не стерплю вдома чужих людей.

ІВАН: Бо вони халтурники?

БАТЬКО: Вони дають наводку злодіям. Не мине й тижня, як нас обкрадуть.

ІВАН: Не гнівайся, татку, але це повна нісенітниця.

ДУШАН: Нісенітниця вже те, що Кршенарш не підходить. Одно твоє слово, матінко, і я його приведу.

БАТЬКО (сідає за столик, хапається за серце): Що каже?

МАТИ: Знаєте що? Облиште свої поради. Едо, тобі зле?

БАТЬКО (обома руками напружено стискає ділянку поблизу серця, слабим голосом): Нічого.

МАТИ (копирсається в кишені, витягує тубу з таблетками, виділяє батькові одну): Серце. Тримай.

ІВАН: Що він приймає?

МАТИ: Ланатозид.

ДУШАН: Плацебо.

БАТЬКО: Що каже?

МАТИ: Що це тобі допоможе.

БАТЬКО: Не бреши. Він сказав плацебо. Значить, зі мною все гаразд. Я просто вдаю. Тахікардію. Систолічний шум. Отже, я іпохондрик. Дякую. Сердечно дякую.

МАТИ: Заспокойся, Едо. У тата ішемічна хвороба серця відповідно до віку. Вдома він може працювати. Сторонньої допомоги не потребує.

ТЕТЯНА (визирає з дверей номер чотири): Золотце, бігом.

ІВАН: Уже, золотко. (Вибігає за нею через двері номер чотири, зачиняє їх.)

МАТИ: Що таке? Петьові також зле?

ДУШАН: Та ні. Він просто зблювався.

МАТИ: Бідненький. Звідки ти знаєш?

ДУШАН: Дитина регулярно після їди блює.

МАТИ: Душане, ми про вашого Марка завжди говорили лише добре. Як ми його називали? Південний пташок. Хоча він каркав, наче ворона. То ж говори гарно і про інших моїх онуків або мовчи.

ДУШАН: А хіба він не зблювався? Зблювався. У тому, що я сказав, не бачу нічого поганого.

МАТИ: Перестань, бо інакше розповім Вітьці.

ІВАН (заходить дверима номер чотири, тримаючи мокру пелюшку так, що відразу стає зрозумілим її неприємний вміст): Малий закидає до себе так, наче три дні не жер. (Заходить у двері номер один, не зачиняє за собою.)

ДУШАН: Отже, він завжди хапався за серце, коли хотів досягнути свого? А я думав, що вимахував пістолетом, який лежав у шухлядці біля ліжка. Навіщо?

МАТИ: Щоб мене оберігати. Під час війни. Якби раптом за мною прийшли.

ДУШАН: Невже стріляв би в гестапівців?

МАТИ: Він був мужнім. Уся родина його тоді переконувала: «Едуарде, не залишайся з єврейкою, бо разом потрапите до концентраційного табору». А він заступився за мене: мовляв, розлучатися не буду. Отак все було, і годі вже. Бо скажу