Диво в чорному будинку - Мілан Угде
ІВАН: Ти егоїстка. Хочеш бути сама. Але ж ти ніколи не була самотня. І коли зрозумієш, як це, — пожалкуєш.
ТЕТЯНА: Не гнівайся на неї, Іване. Просто поясни все як слід.
ІВАН: Вони тобі погано радять, Шарко. І міністр, і свята Вітька. Ти вже забула, як там було, у лікарні. Та я пам’ятаю. Ні сіло ні впало нам зателефонували: вона в комі. Мова професора — суцільна латина. Буцімто йдеться про якийсь винятковий розлад. Лікувати можна, але це ризиковано. Мовляв, маємо з тобою попрощатися. Ти лежала нерухома, з температурою сорок один. І це сталося не з доброго дива. Випробовували на тобі бозна-що, проґавили момент, а тоді скликали консиліум. Тато їх наскрізь бачить. Це шарлатани. Залишайся ліпше вдома.
ВІТЬКА: Ти не маєш рації, Іване. І не говориш їй повної правди, Душане.
ТЕТЯНА: Його правда.
ІВАН: Це ти їй не все сказала. Замовчуєш найважливіше: як її там лікували. І це знову повторять.
ШАРКА: Що? Зі мною знову це робитимуть? Ні. Тільки не це. В Америці його заборонили. Електрошок. Ви навіть не уявляєте. Намастять вам скроні, прикладуть електроди — і бабах. Коли приходиш до тями, не знаєш ані де ти, ані хто. У тебе жодних поганих думок, але й добрих теж нема. Ти абсолютно порожній, абсолютно самотній. Як новонароджене немовля. Кричиш. Ця тривога жахлива.
ДУШАН (заходить через двері номер чотири): Ходімо, Саро, годі вже патякати.
ШАРКА: Чому ти мене називаєш Сарою?
ВІТЬКА: Дякую, друже. Паштет дуже вчасно.
ШАРКА: Нагадує, що я єврейка. Навіщо? Іван має рацію. Я ще все обдумаю.
ВІТЬКА: Позбавляти кататонії за Джессінгом інакше, ніж шоком, іще не навчилися.
ІВАН: Матінко, не дозволь її обробляти.
ШАРКА: Я не кататонік.
ДУШАН: Як за підручником.
ВІТЬКА: Прошу тебе, Душінко, говори лише про погоду.
ШАРКА: Чому? Щоб мене не хвилювати? Я цілком спокійна. (На їжу на столі.) Хтось приєднається до мене? Розумію, ви чекаєте на тата. Але я не витримаю. Бо мене вже болить шлунок. А ніж десь тут є?
ВІТЬКА (подає Шарці столовий ніж): Прошу.
ШАРКА: Гострий ніж.
МАТИ: Вітько.
ШАРКА: У нас їх мінімум п’ять.
ВІТЬКА: Мені шкода. Я не знайшла жодного.
ШАРКА: Розумію. Ти не хочеш, аби я собі завдала шкоди. Але я не маю цього на думці. Так, мене підкосило те, що від мене пішов Павел. Якщо я вас налякала, вибачте. Проте я зберуся на силі й вийду з цього стану. Прошу вас, повірте мені. Не принижуйте мене постійним стеженням. Я не брехунка. Просто голодна. Вітько, будь така люб’язна.
ІВАН: Чуєш, братова?
ТЕТЯНА: Адже вона говорить цілком розсудливо.
ІВАН: То даси їй ножа, чи ні? Матінко.
МАТИ: Я гадаю, Вітько, що Іван усе бачить правильно.
ВІТЬКА: Я так не думаю, але про ножі нічого не знаю.
ІВАН: Хтось їх заховав.
ВІТЬКА: Нехай тоді їх і принесе. Я в хованки не бавлюся.
ДУШАН: Останнє слово, матінко: то що, Сара до лікарні не їде?
МАТИ: Ми з татом пообіцяли, що цього ніколи не станеться проти її волі. Не бачу приводу порушити обіцянку.
ДУШАН: Добре. (Виходить через двері номер два, негайно повертається, несе п’ять гострих ножів і кидає їх на стіл поміж наїдки.) Лікування переймає Йосиф.
ІВАН (робить крок до Душана і без попередження ударом у підборіддя збиває його на землю): Вистачить? Чи хочеш іще?
МАТИ: Іване, облиш його.
ДУШАН: Спокійно. У нього є причина скаженіти. На відміну від вас, він цю історійку добре пам’ятає. Нам її ще дітьми розповідав тато. Йосиф був слугою у суді. Як тільки шеф його бачив, тут же вигукував: «Йосифе, розкажи анекдот». Щоправда, жарти Йосифа не вартували й зламаного шеляга, але так бос маскував його стан під мухою, в якому той був зранку й до вечора.
ІВАН: Ти свиня.
ТЕТЯНА: Ні, Іване. Бо він подумає, що поцілив. Ти хотів мені, великий дівере, настукати на Івана, що він пиячив? Я про це знаю. Але він вилікувався. П’ять років не п’є.
МАТИ: Сподіваюся, Іване. Інакше ти себе занапастиш.
ДУШАН: Сподіватися можеш. Але я це розпізнаю. Вранці він перекинув дві чарчини, а коли їхав за трубним ключем — іще дві. Тепер здалося б по третьому разу.
ВІТЬКА: А паштет зі сюрпризом.
ІВАН: Тільки Таня його не проковтнула. Вали звідси.
ДУШАН: Навіть не мусиш мене проганяти. Вітько, поїхали. До зустрічі за гірших часів. (Іде до дверей номер чотири.)
МАТИ: Не їдьте, Душане. Ми ще не про все поговорили.
ДУШАН: Навпаки. Це смертоносний дім.
ВІТЬКА: Прошу тебе, Душане, уже не пащекуй.
ШАРКА виходить через двері номер два.)
ДУШАН: Двадцять п’ять тисяч. Якби ти його продала, отримала б удесятеро більше.
МАТИ: Я не могла. Закон забороняв.
ДУШАН: Це тобі заборонив він. Погрожував, що розлучиться. А ти поступилася.
МАТИ: Про це тобі також анонім написав?
ДУШАН: Завжди так було. У тридцять восьмому році твої батьки просили поїхати з ними до Америки. Без вас вони не почувалися впевнено. Ви були їхнім порятунком. Однак отримали від вас відмову. Бо треба було б продати дім. Три роки по тому подібна історія з твоїм братом. Через тридцять п’ять років наступний раунд. Вони приїхали. Цілою родиною. Йосиф привіз, із дружиною. Проте тій стало зле, і вона втекла. Знаєш навіщо приїжджали? Щоб я відмовився від спадку. Мовляв, комуністи мене посадять, і моє майно відійде державі. Разом із тією третиною будинку, яку я мав би успадкувати. Ти й досі віриш, що Шарку задля її добра тримають удома й хочуть судитися задля добробуту Маркети? Байки. Вони чудово знають, що зі Шаркою і де її місце. Та йдеться про дім. А я, як останній кретин, сюди їду з вірою, що вони могли змінитися. Нісенітниця. На похороні не асистуватиму. Прощавайте. (Виходить через двері номер чотири.)
ТЕТЯНА: Якщо все так і було, золотце, то це божевілля.
ІВАН: Це він божевільний.
ТЕТЯНА: Ти знаєш, як все було?
МАТИ: Душане, негайно вернися.
ДУШАН: Вітько, ти залишаєшся?
ВІТЬКА: На декілька годин, можливо кілька днів.
ДУШАН: Даремно. Вона вже тобі читала Цвєтаєву? А «Ранкову фею»? Ні? Ще буде — а відтак поріжеться. Не впильнуєш її, вони тобі докорятимуть. Зроблять з тебе співубивцю. Кому неможливо допомогти, тому допомагати не варто.
ВІТЬКА: Неможливо допомогти тобі. Їдь сам.
ДУШАН: Без тебе в жодному разі.
ВІТЬКА: Скільки їх у вас?
МАТИ: Ножів? П’ять.
ВІТЬКА: Тут чотири. Один вона забрала. (Швидко виходить через двері номер два.)
МАТИ: Та ж вона
