Диво в чорному будинку - Мілан Угде

БАТЬКО: Думаєш, Гедо, ми сьогодні таки снідатимемо?

МАТИ (хоче увійти в двері номер два, гукає): Шарко!

ІВАН (виходить із дверей номер один, у руці тримає викручену пелюшку): А ми також так блювали?

МАТИ: Не пригадую.

ІВАН: Діти до двох років постійно блюють. (Виходить через двері номер чотири, залишаючи їх відчиненими.)

ДУШАН: Вони гостро переживають те, що ми, дорослі, відчуваємо значно слабше: світ викликає блювоту.

МАТИ: Потвора. (Гукає услід за Іваном.) А ви дієту пробували?

ДУШАН: А вони іншої думки. І знов його напхають. Аби змалечку вчився стримуватися.

МАТИ: Ще б пак, останнє слово завжди за тобою. (Виходить через двері номер два і вигукує.) Шарко, ну що там зі сніданком?

БАТЬКО: Німці мають для таких випадків влучне слово: unbehilfl ich[5].

МАТИ: Перепрошую? Хто це тут unbehilfl ich?

БАТЬКО: Голосно. Я її, Іванку, зовсім не розумію.

МАТИ: Я прибираю. Усе купую. Перу. Буває, навіть готувати не встигаю.

БАТЬКО: Саме так. Unbehilfl ich.

МАТИ: Не говори так. Бо я також можу дещо сказати. При дітях.

БАТЬКО: Unbehilfl ich.

МАТИ: Так мені й треба. Півстоліття це слухаю. «Незграбна». Німецькою, щоб діти не розуміли. Може пригадаєш, коли ти це вперше сказав?

БАТЬКО: Байки.

ШАРКА (заходить через двері номер два, зачиняє їх за собою): Отже, я незграбна.

МАТИ: Шарко, серденько, даси нам поїсти?

ШАРКА: Я вже двадцять років як отримала з Гейдельбергу запрошення на габілітацію. А замість цього працюю у вас кухаркою. Від такого навіть мертвий з’їхав би з глузду. Незграбна.

ВІТЬКА (входить через двері номер два): Ходімо. Усе вже на столі.

МАТИ: У тебе дитина. Габілітація мусить почекати.

ШАРКА: Ти чув, Душане? Мушу почекати. Вічно і завжди лише я. Це вже неможливо витримувати. Скажи врешті, що я мушу. Скажи.

ВІТЬКА: Сподіваюся, Душане, ти даси нам поснідати спокійно.

ДУШАН: Саро, це ж і так зрозуміло.

ВІТЬКА: Душане, ти не почув?

МАТИ: Почув. Але він мусить пирснути отрутою. (Хоче вивести Шарку.) Не слухай його. І не дозволяй йому спотворювати своє ім’я.

ШАРКА: Ага, знаю, що зрозуміло. Який там Гейдельберг. До клініки.

ДУШАН: Ти вже мала бути там давно.

БАТЬКО: Що каже?

ШАРКА (падає на землю): Ні.

МАТИ: Дякую, Душане. Дякую за чудову неділю.

ВІТЬКА: «Не годуй канарка паштетом»

МАТИ: А ти, Вітько, не підказуй йому.

ДУШАН: Вітька тут ні до чого. Ти ж не знаєш історію про канарка й паштет.

МАТИ: Вітька знає, про що я. Якщо ми їй чимось не вгодили, це не значить, що вона має цю думку нав’язувати тобі.

ШАРКА (лежачи на землі): Жодної добровільної госпіталізації. Я нічого не підпишу.

БАТЬКО: Що каже?

ШАРКА: Якщо ви мене туди запроторите, я вб’ю себе.

МАТИ: Шарко, дівчинко моя, заспокойся. (Намагається підвести Шарку з підлоги.) Будь ласка, допоможіть хтось.

ІВАН (заходить через двері номер чотири): До нього все залітає, мов у криницю. Закладаюся, що знов усе верне. Шарінко, що таке? Що вони з тобою зробили?

ШАРКА: Він такий жорстокий, Іване. Суворий.

ІВАН: Не бійся, Шарінко. Я тебе не віддам. Ані лікарям, ані прокуророві.

ДУШАН: Адвокатське бюро «Помпе і Помпе», досвідчений державний захисник удів і сиріт.

ШАРКА: Він мене розуміє. А ти — монстр. Хто вигадав, що моє місце в божевільні? Хто мене туди вперше затягнув? Ти, лише ти. Я ж просила: «Дайте мені день-два виспатися як слід». Але ти невпинно: «До божевільні, до божевільні». Я розумію. Тобі йдеться про спадок. Про дім. Про купу цегли. Але в божевільні місце саме тому, хто заради бісової купи цегли готовий знищити людину.

МАТИ: Тихенько, Шарко.

ІВАН (відводить Шарку до дверей номер два): Правильно. Ходімо, ляжеш, візьмеш ліки.

ШАРКА: Я не братиму цей дурман.

ІВАН: Поговоримо.

ШАРКА: Намарно. Не буду. (Виходять через двері номер два.)

ВІТЬКА мовчки йде за ними.

БАТЬКО: Що каже?

МАТИ: Не вдавай, що не почув.

БАТЬКО: Хто не прийшов? Іван?

МАТИ: Ти мене знов залишаєш на самоті?

БАТЬКО: Але ж він тут. Чи ні? (Прямує до дверей номер три.) Іванку.

МАТИ: Едо, це нова ситуація

ДУШАН: Нова? Шарка не може залишатися наодинці. Інакше вона це зробить знов.

МАТИ: Що зробить? Що вона, на твою думку, вже робила?

ДУШАН: Дрібниці: перерізала собі вени.

БАТЬКО (повертається з дверей номер три): Що каже?

ДУШАН: Переріже собі вени, як тоді в Гейдельбергу.

БАТЬКО (йде до дверей номер три): Байки.

ДУШАН: Це ти за нею туди їздив чи я?

МАТИ: Едо, прошу тебе, не йди.

ВІТЬКА (заходить дверима номер два, несе тацю зі сніданком: яєшню, чай, каву, тости, масло, джем, сир, шинку, сосиски, яблука, апельсини, банани, помідори, огірки і кладе все на журнальний столик): Будь ласка, сніданок — і смачного. (Батько щезає в дверях номер три, зачиняє за собою двері.) У Гейдельбергу. Вени. Несусвітні байки.

МАТИ: Едо, куди ти йдеш?

БАТЬКО: Працювати.

МАТИ (до зачинених дверей номер три): Ти сказав, що ми разом поснідаємо. Едо!

БАТЬКО (кричить із глибини підвалу через зачинені двері): Гедо!

ТЕТЯНА (кличе з-поза дверей номер чотири): Іване! Іване! Та Іване!

ІВАН (убігає дверима номер два, забігає в двері номер один, бере пелюшку і прямує до дверей номер чотири): Біжу, золотко. Уже.

МАТИ (відчиняє двері номер три, кличе): Едо, чому ти це робиш? Поводься чемно. Ти ж можеш. Едо, снідання.

БАТЬКО: Яке видання?

ДУШАН: Принаймні ти почастуйся.

МАТИ: Душане, ти нас лише лякаєш, правда?

ДУШАН: Чим? Що вона це повторить? Хіба ти не бачиш? У неї рецидив.

МАТИ: Не вдавай лікаря.

ДУШАН: Вона й далі наминає консервовані ананаси?

МАТИ: А що, не можна?

ДУШАН: У Гейдельбергу це зробила кришкою від консерви.

ВІТЬКА: Душане, цей паштет діє унікально. Але я тебе попереджаю. Ризикуєш. (Виходить дверима номер два.)

МАТИ: Лікарі сказали, що вона перевтомилася.

ДУШАН: Доки не зробила це. Відтак діагностували: маніакально-депресивний психоз.

МАТИ: У виписці зазначено: перевтома.

ДУШАН: Аби нас із нею взяли на звичайний рейс. Інакше мав би прибути спеціальний літак від Червоного Хреста. А такого не було.

МАТИ: Засипалася на іспиті. Це її вибило з рівноваги.

ДУШАН: Навпаки. Захворіла, тому й провалила екзамен, а вже потім зробила це. Знов захворіла, не дбала про дитину. Ще раз — і пішла з роботи. Тепер уже вчетверте, тому Павел здався. Якби ви тоді визнали, що вона хвора і вчасно полікували, він ніколи не залишив би її.

МАТИ: А хіба він тобі не похвалився? Має іншу.