Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані - Мартін Макдонах

МЕҐ: Двоє мужчин — це дуже багато!

МОРІН: Це, може, тобі багато. Тобі. Не мені.

МЕҐ: Двоє мужчин — це страшне, як багато!

МОРІН: Думаєш, мені подобається з тобою тут стирчати? З тобою, старою, висхлою...

МЕҐ: Лярва!

Морін сміється.

МОРІН: «Лярва»? (Пауза.) Якби ж то. Якби ж то. (Пауза.) Іноді я мрію...

МЕҐ: Щоб нею бути?

МОРІН: Про щось інше! (Пауза. Тихо.) Про щось інше. Інакше, ніж оце все.

МЕҐ: Дивні ж у тебе мрії!

МОРІН: Анітрохи не дивні. Нічого в них дивного нема. (Пауза.) І це не єдина моя дивна мрія. Хочеш почути про ще одну?

МЕҐ: Не хочу.

МОРІН: Ще я часом мрію, що ти, вся в гарному, білому, лежиш у домовині, а я, вся в чорному, дивлюся на тебе, і біля мене стоїть хлопець, мене втішає, від нього пахне лосьйоном після бриття, рука в мене на талії. І хлопець мене питає, чи хочу я після похорону піти з ним посидіти в барі.

МЕҐ: І що ти кажеш?

МОРІН: Я кажу: «А давай підемо прямо зараз!».

МЕҐ: Як ти смієш!

МОРІН: Смію!

МЕҐ: На моєму похороні?

МОРІН: На твоєму похороні! Скоріше б він уже!

МЕҐ: Гарні ж у тебе мрії!

МОРІН: Знаю, що негарні, але що є, те є. А ще мрію про той день, коли повипускаю кишки з курей.

МЕҐ: Це дуже негарні мрії! Це жорстокі мрії.

МОРІН: Не знаю, жорстокі чи не жорстокі.

Пауза. Морін сидить за столом з пачкою печива в руках.

МОРІН: Але ти, мабуть, ніколи не вмреш. Сидітимеш тут вічно, на зло мені.

МЕҐ: І таки сидітиму вічно!

МОРІН: Знаю, що сидітимеш!

МЕҐ: На моєму похороні тобі буде сімдесят — скільки тоді мужиків буде в тебе на талії, га? Разом з їхніми лосьйонами?

МОРІН: Мабуть, жодного.

МЕҐ: Правильно, що жодного!

МОРІН: Еге ж. (Пауза.) Хочеш печива «Кімберлі»[4]?

МЕҐ: А пісочних пальчиків нема?

МОРІН: Нема, ти ж усі поїла. Як свиня.

МЕҐ: Ну то давай, яке є. Хоч я такого й не люблю. Це ж «Кімберлі»? І нащо ти його купуєш. «Кімберлі» — жахливе.

МОРІН: Нема мені що робити, тільки думати, як тобі з печивом догодити.

Морін дає Меґ печива. Меґ їсть.

МЕҐ: То ти завтра підеш?

МОРІН: Піду. (Пауза.) Хочеться побачити Пато. Я й не знала, що він приїхав.

МЕҐ: Там ще й оті американці завтра будуть.

МОРІН: То й що?

МЕҐ: Ти вчора казала, що терпіти не можеш американців. Ще й лаялася зі мною.

МОРІН: А тепер я зміню свою думку. Жінки мають таке право.

МЕҐ (тихо): Згадуєш права, коли тобі вигідно.

МОРІН: Мамо, не говори про те, чого не розумієш.

МЕҐ (насмішкувато хихикає; пауза): Мене теж запросили, якщо хочеш знати.

МОРІН (зі смішком): І ти поїдеш?

МЕҐ: Припускаю, що ні.

МОРІН: Правильно припускаєш. Спатимеш удома без задніх ніг.

МЕҐ: Я просто кажу.

МОРІН: Ну то не кажи. (Пауза.) Думаю, трохи згодом можемо з’їздити у Вестпорт, якщо не буде дощу.

МЕҐ (радісно): Поїдемо на машині?

МОРІН: Трохи покатаємося.

МЕҐ: Давай зараз. Давно ми не каталися. І пісочних пальчиків купимо.

МОРІН: Я ж кажу — трохи згодом.

МЕҐ: Згодом. Чого не зараз?

МОРІН: Бо не зараз. Ти щойно «Комплену» напилася.

Меґ кидає злий погляд. Пауза.

МОРІН: Так, у Вестпорт. Так. Заодно якесь платтячко собі куплю. На завтра, правильно?

Морін дивиться на Меґ, а та роздратовано дивиться на неї.

Затемнення.

Картина третя

Вечір. Сцену освітлює тільки жовтогарячий жар з піддувала чорної плити. На кухні тихо бурмоче радіо. Знадвору чути кроки й голоси Морін і Пато. Вони обоє трохи п’яненькі.

ПАТО (За сценою.) (Співає): «Чийсь Кадилак стоїть надворі...»[5]

МОРІН (за сценою): Цсс, Пато...

ПАТО (за сценою, тихо співає): «І янкі в ньому сидять...» (Говорить.) Як же він казав?

МОРІН (за сценою): Хто казав?

Морін відчиняє двері, й вони заходять, вмикають світло. Морін у новій чорній сукні, коротко підстрижена. Пато — симпатичний чоловік приблизно її віку.

ПАТО: Той, що ганявся за тим, як його. За Баґзом Банні.

МОРІН: Пато, чаю хочеш?

ПАТО: Хочу.

Морін вмикає електрочайник.

МОРІН: Тільки говори тихіше.

ПАТО: Добре, добре. (Пауза.) От не пам’ятаю, що ж він казав. Той, що ганявся за Баґзом Банні. Щось він таке казав.

МОРІН: Ну ти подиви. Не вимкнула радіо, тупа стара зараза.

ПАТО: Ну то й що? Ні, нехай буде. Прикриє звуки.

МОРІН: Які звуки?

ПАТО: Звуки поцілунків.

Пато ніжно притягує Морін до себе й вони довгенько цілуються, потім перестають і дивляться одне на одного. Чайник закипає. Морін м’яко вивільняється, всміхається й починає заварювати чай.

МОРІН: Печиво з чаєм будеш?

ПАТО: Буду. А яке в тебе печиво?

МОРІН: Е, тільки «Кімберлі».

ПАТО: Тоді я так питиму, Морін. Без печива. Ненавиджу «Кімберлі». Думаю, «Кімберлі» — це найгидкіше печиво на світі.

МОРІН: Так само і я — ненавиджу «Кімберлі». Купую його тільки, щоб матір помучити.

ПАТО: Не розумію, навіщо його взагалі виробляють. Колман Коннор з’їв пачку «Кімберлі», а потім цілий тиждень хворів. (Пауза.) Чи то було «Мікадо»[6]? Одно слово, якесь із цих мерзотних печив.

МОРІН: А це правда, що Колман одрізав Валеновому псові вуха й тримає їх у себе в кімнаті в торбинці?

ПАТО: Він мені їх якось показував.

МОРІН: Це так злісно й жорстоко — відрізати вуха собаці.

ПАТО: Просто жахливо.

МОРІН: Злісно й жорстоко відрізати вуха будь-чиєму собаці, а це ж пес рідного брата.

ПАТО: І такий же гарний пес.

МОРІН: Так. (Пауза.) Так.

Незручна пауза. Пато пригортається до неї ззаду.

ПАТО: Тебе так приємно стискати.

МОРІН: Справді?

ПАТО: Дуже приємно.

Морін продовжує розливати чай, поки Пато її обіймає. Трохи збентежений незручною ситуацією, він через секунду випускає її з обіймів і відходить на кілька кроків.

МОРІН: Ти сідай, Пато.

ПАТО: Сідаю. (Сідає за стіл.) Роблю, як ти кажеш. Слухаюсь тебе.

МОРІН: Ха-ха, невже? Щось я сьогодні цього не помічала. Твої руки мене не слухались, блукали, де хотіли.

ПАТО: Вони й мене не слухаються. У них свій розум. (Пауза.) Тільки я не помітив, щоб ти дуже жалілася, що мої руки десь не там блукають. І слова не сказала!

МОРІН: Я не жалілась і тоді, коли твої руки на початку вечора блукали по тій американці.

ПАТО: Бо я тебе, Морін, тоді ще не помітив. Як я міг знати, що королева краси Лінана все-таки прийде?