Судді уночі - Антоніо Буеро Вальєхо
ХУАН ЛУЇС: Сволота!
ХІНЕС: Спокійно! Цього не станеться. Але тепер ти причетний, тож мовчатимеш. (Знову дзвонить телефон. Пардо підходить до нього, знімає слухавку, слухає, натискає на важіль і лишає слухавку знятою). Так нам говоритиметься краще. (Похмурий Хуан Луїс відходить від нього углиб сцени). Ти мав нещастя зустріти мене у нашому старому кафе. [Якби ти туди не пішов, мене б тут зараз не було.] (Проходжується). Та я помітив, що ви обидвоє мене впізнали — і не міг це так лишити. Я був майже впевнений, що ти нічого не скажеш, але мусив нагадати, що тобі не варто цього робити. [Щоб ти не вирішив тихцем заявити в поліцію, сподіваючись, що я думатиму, що ти мене не побачив.] Тож я до вас признався.
ХУАН ЛУЇС (стоячи до нього спиною і дивлячись углиб сцени): Забирайся з мого дому, убивце.
ХІНЕС: Не більший, ніж ти.
ХУАН ЛУЇС (обертається): Я нікого не вбив!
ХІНЕС: Багато років тому ти стріляв у юнака [і поранив його].
ХУАН ЛУЇС: Він лишився живий!
ХІНЕС: Бо ти не такий влучний стрілець, як я, а не тому, що в тебе були кращі наміри. І ти у будь-якому разі опинився б у в’язниці, якби твій добрий друг Пардо не [підправив документи] і запобіг затриманню.
ХУАН ЛУЇС: Замовкни.
ХІНЕС: І я мовчав. Але ти також мовчатимеш. (Підходить до нього). Тепер ти мене покриватимеш, ми в одному човні.
ХУАН ЛУЇС: Падлюко! (Кидається до барної шафки. Пардо випереджає його і хапає пістолет секундою раніше, ніж він до нього добирається).
ХІНЕС: Стій! (Цілиться в нього впритул. Хуан Луїс відступає. Пардо ховає пістолет до кишені). [Ти втратив голову.] Ти думаєш, що тобі було б неважко виправдати мою смерть, але це не так. Я притримаю зброю — вона не для навіжених. Я залишу її на бюро у вестибюлі [, коли йтиму геть]; зараз мені не варто мати її при собі.
ХУАН ЛУЇС: Падлюка!
ХІНЕС (сміючись): Ніякий я не падлюка! Я просто служу тому, хто мені добре платить. Я не скажу тобі, хто мені заплатив; я їм вірний, як був вірний тобі.
ХУАН ЛУЇС: Вбивати за гроші — ницо.
ХІНЕС: Що ти знаєш!
ХУАН ЛУЇС: Забирайся геть!
[ХІНЕС: Цю ж мить. Якщо тобі треба зателефонувати комусь, щоб забрав стеження, то зроби це.
ХУАН ЛУЇС (сідає. Говорить з гіркотою): Нема стеження.]
ХІНЕС: [Так я і думав.] (Підходить ближче). Оскільки ми вже не побачимось, перед тим, як піти, я скажу тобі, чому працюю за гроші, пане моралісте. В мене були ідеали, які збігалися з твоїми. І що я бачив рік за роком? Що ви усі їх зраджували. За гроші, через амбіції, аби втриматись при владі. Усім тим людцям від лівих вірити не можна було; та виявилося, що нашим вірити також не можна. (Стишує голос). Найкращий з усіх — лицемір. Тоді що там важать кілька смертей? (Хуан Луїс дивиться на нього, нажаханий). [Розумієш?] (Підходить ближче і спирається на спинку його стільця). Якщо люди такі підлі, вбивати їх — однаково, що вбивати мух. І в кожному разі колись вони мають померти.
ХУАН ЛУЇС: Ти також помреш.
ХІНЕС: Помру або мене вб’ють. Ти помреш або тебе вб’ють. То й що? То будуть такі самі незначущі події, як і нинішні убивства. На цій планеті щоночі когось убивають... Якщо життя не має сенсу і людям бракує гідності, нам залишається лише природне право. Життя — це смерть, й поміж тварин і поміж нас. Тож живімо, вбиваючи, і це буде справжнє життя, доки в нас його не відберуть. Я тобі сказав — за гроші? Ясна річ. І за гроші також. Та насправді — щоб насолоджуватися справжнім життям, життям сильних і безжальних. (Сміється). Чи як говорили у тій війні, яку ми не вели: «уволю постріляти».
ХУАН ЛУЇС: Фашист.
ХІНЕС (іронічний, підводиться): Не сміши мене. Думаєш, ти змінився, плюнувши у мене словом, яке раніше шанував, і яким ти ображаєш сам себе.
ХУАН ЛУЇС: То була наша сліпота. Тепер я знаю [те, чого ти вже не зможеш зрозуміти:] що людське життя є священним. Я тобі співчуваю.
ХІНЕС (сміється): Але ж ти вже вбивав!
ХУАН ЛУЇС: Я — ні! І це те, що нас розділяє. (Підводиться і стає проти нього).
ХІНЕС: Ти вбивав! І це те, що нас єднає. Я не говорю про певні смерті в минулому, до яких ти також маєш стосунок. Ти зі мною вбив генерала та інших! (Кулаки Хуана Луїса загрозливо стискаються. Пардо на крок відступає). [Не влаштовуй сцен.] Ти вбив разом зі мною, бо не заявив і не заявиш. І це все, що мене обходить. (Проходить уліво, з огляду на ледь стримувану лють Хуана Луїса. Праві двері відчиняються і заходить Хулія).
ХУЛІЯ: Перепрошую! [Я думала, ти сам]. (Обидва обертаються до неї).
ХІНЕС: Добрий вечір, пані. Я вже прощаюсь [і з вашого дозволу піду.] Щасти вам. (Збирається йти).
ХУЛІЯ: Будь ласка, не йдіть. (Пардо дивиться на неї здивовано). І сядьте.
ХУАН ЛУЇС: Хай він іде, Хуліє. Так буде краще.
ХУЛІЯ: [Ти так кажеш?] Сеньйоре Пардо, прошу вас сідати.
ХУАН ЛУЇС: Не цього вечора, Хуліє!
ХУЛІЯ: Це давній борг, який ти не завадиш мені віддати.
ХУАН ЛУЇС: Ми переживаємо дуже важкі години. Щойно стався жахливий злочин...
ХУЛІЯ: Я знаю. По радіо сказали, і я прийшла розповісти тобі.
ХУАН ЛУЇС: [Я чекаю дзвінка і], ймовірно, мені доведеться піти. Пардо також квапиться.
ХУЛІЯ: Визнаю свій егоїзм у такі миті, але не збираюсь втрачати нагоду поговорити із цим паном через стільки років. (Звертаючись до Пардо). Ви не сядете?
ХІНЕС: Як вам завгодно. (Сідає на канапу. Вона сідає у фотель поруч. Роздратовано зітхнувши, Хуан Луїс підходить і залишається стояти біля своєї дружини).
ХУЛІЯ: Ти щось йому сказав?
ХУАН ЛУЇС: Думав це зробити... коли мені зателефонували.
ХУЛІЯ: Тоді я йому скажу. (Звертаючись до Пардо). Ви пригадуєте, що було в цій вітальні?
ХІНЕС: Пані, прошу вас...
[ХУЛІЯ: Я говорю про той день двадцять один рік тому, коли ви прийшли мене арештувати.
ХІНЕС:] Це дуже давня історія, яка щасливо завершилася. Я про неї вже забув.
ХУЛІЯ: Яке щастя. А я не змогла забути.
ХІНЕС: Я лише виконував свій обов’язок, зрозумійте це.
[ХУАН ЛУЇС: Хуліє, розмовляти з Пардо про такі інтимні речі...
ХУЛІЯ: Хіба ти не збирався говорити з ним про це?
ХУАН ЛУЇС: Я — так; але ти...]
ХУЛІЯ: [Я тим паче. (Звертаючись до Пардо).] Я
