Судді уночі - Антоніо Буеро Вальєхо
ХУАН ЛУЇС: Гадаю, тобі його принесла Крістіна.
ХУЛІЯ: Ти його читав?
ХУАН ЛУЇС: Ясна річ.
ХУЛІЯ: Ти мені про це не казав.
ХУАН ЛУЇС: Хіба я мусив казати тобі про це сміття? До того ж тебе вже віддавна не цікавлять мої проблеми.
ХУЛІЯ: Те, що там опубліковано — правда?
ХУАН ЛУЇС: Залежить, як на те подивитися. Якщо не зважати на їхні злі наміри... (Зі склянкою в руці, сідає, напружений, у крісло, що стоїть навпроти канапи). Що в студентські роки я був задирою. А хто замолоду ним не був? Що я був махровим тоталітаристом, а тепер є справдешнім лібералом. Краще так еволюціонувати, ніж навпаки. Що я замішаний в брудні справи. Але мене ніколи за них не судили, як інших. [Що я використовував свої посади, аби вкрасти мільйони... Якщо заробити їх законно називається вкрасти, треба внести правки у словник.] То був час протекцій і безкарності, я знаю. Але тоді вони не були незаконними і я був би цілковитим дурнем, якби не скористався з них, як робили це всі, хто міг. [Що мої амбіції не мають меж... Краще бути тютею?] Ці писаки аж піняться, бо не могли робити те саме.
ХУЛІЯ: Ти не подав на них до суду.
ХУАН ЛУЇС: Усі ці обмови треба пропускати, Хуліє. [Їх стільки публікують кожного дня, що] вони самі себе спростовують. (П’є).
ХУЛІЯ: Поговоримо про кохання?
ХУАН ЛУЇС (ошелешений): Що?
ХУЛІЯ: Кажуть, що кохання — це щирість. Ти ніколи нічого від мене не приховував за ці роки?
ХУАН ЛУЇС (сміється): Багато чого! Різні тарапати, клопоти...
ХУЛІЯ: Ти волів лишати мене з моїм покером і цигарками.
ХУАН ЛУЇС: Я волів оберігати тебе від прикрощів. Таких, як цей гидкий журнал, який справжня подруга ніколи би не дала тобі в руки. (Дивиться на неї, заінтригований). Але ти якась дивна... У тебе тремтять губи... Тобі треба йти відпочити.
ХУЛІЯ: Я відпочину. Але перед цим хочу дещо дізнатися про твоє щире кохання.
ХУАН ЛУЇС: І твої слова, Хуліє. Раптом такі витіюваті... Ти зле почуваєшся? (Коротка пауза).
ХУЛІЯ: Коли ти познайомився з Хінесом Пардо?
ХУАН ЛУЇС (збентежено): Ти чудово це знаєш. Це було тут...
ХУЛІЯ: І це твоя щира відповідь?
ХУАН ЛУЇС: Звісно.
[ХУЛІЯ: Я б усе ще хотіла тобі вірити... Було б так огидно, якби ти мене обманув...
ХУАН ЛУЇС (втупившись поглядом у склянку): Я тебе? Ти мариш.]
ХУЛІЯ: Подивись мені в очі. (Він підводить погляд). І скажи мені: це правда чи брехня, що той ошуст вчився разом з тобою на юридичному факультеті.
ХУАН ЛУЇС: Що ти... кажеш?
ХУЛІЯ: Не може бути. Це правда. (Мовчання. Хуан Луїс зі стуком ставить свою склянку на стіл і підводиться).
ХУАН ЛУЇС: А, я розумію. Той лист. (Проходжується). Ця інтриганка [ще попсує нам обом крові! Вона нічого не знає і не може знати.] Вона, мабуть, переказала тобі якусь пусту плітку. Годі! Я мушу дбати про тебе навіть проти твоєї волі! Віднині тебе лікуватиме наш лікар!
ХУЛІЯ (бере конверт і простягає йому): Читай.
ХУАН ЛУЇС: Нізащо! Я відмовляюсь грати в ігри цієї безвідповідальної жінки!
ХУЛІЯ (витягає листа з конверта): Тоді слухай.
ХУАН ЛУЇС: Не хочу нічого чути!
ХУЛІЯ (встає): Ти його почуєш або більше ми не перемовимося жодним словом! (Хуан Луїс дивиться на неї в замішанні і з зітханням схрещує на грудях руки).
ХУАН ЛУЇС: Як хочеш. Читай.
ХУЛІЯ (читає): «Люба Хуліє. Цього вечора все пішло шкереберть, але я не забула про тебе [тож пишу ці квапливі рядки]. Я застала нині в офісі нашої партії однокурсника твого чоловіка, Енріке Хіля. І він дуже добре пам’ятає такого собі Хінеса Пардо, дуже помітного типа у зіткненнях зі студентами-антифранкістами. [Це дуже нетипове ім’я, тож] здається малоймовірним, аби тамтой Хінес і той, якого ти знаєш, були різними людьми. Відповідно Хуан Луїс уже знав його, коли той прийшов тебе затримати. Що з цього випливає, я волію зараз не коментувати. Ми ще поговоримо. Обіймаю, Тіна». (Під час читання, знову у скромному одязі, на першому плані зліва мовчки з’являється дон Хорхе, проходить у вітальню і, дивлячись на пару, сідає у лівий фотель. Не кинувши на нього жодного погляду, Хуан Луїс уловлює його присутність, через яку світло в кімнаті потроху набуває легкого відтінку нереальності. Не зводячи зі свого чоловіка очей, Хулія складає листа удвоє, ховає його до конверта, який знову кладе на стіл).
ХУАН ЛУЇС (невпевнено): Старий перекручений спогад... який нічого не доводить...
ХУЛІЯ: Ти й далі відпираєшся? За кілька хвилин ти мені зізнаєшся, однак вже буде пізно.
ХУАН ЛУЇС: У чому?
ХУЛІЯ: У тому, що коли Пардо прийшов ламати комедію з моїм арештом, ви змовилися. (Хуан Луїс не наважується дивитися на неї. Підходить до круглого столика і сідає на стілець. Хулія робить кілька кроків до нього). Мені лишається дізнатися лише... чи це ти доніс на Ферміна, аби його арештували.
ХУАН ЛУЇС: Оце вже ні! Присягаюсь тобі Господом Богом, що ні! (Пауза. Хулія різко відстороняється і починає ходити туди-сюди, зчепивши руки і переживаючи страшне душевне потрясіння).
ХУЛІЯ: Я почуваюся... збезчещеною. Зганьбленою.
ХУАН ЛУЇС (слабким голосом): Хуліє, послухай. (Дон Хорхе ховає своє обличчя в долонях).
ХУЛІЯ: Навіть не злочин із пристрасті. Це, принаймні, було б чимось людським. Ти обмежився тим, що придумав комедію зі своїм дружком. Раптом виявляється, що моя двадцятиоднорічна трагедія була бульварним романом. (Майже кричить). Бо тобі і тому паскуді міг прийти до голови лише бульварний роман! Якщо його розповісти, він викличе сміх... [І я також варта сміху через те, що могла повірити в таку немудрящу вигадку. Хоча в мене є виправдання... Ніякий здоровий розум не запідозрив би, що ви придумаєте] такий підлий і грубий виверт, аби з порядного хлопця зробити в моїх очах боягуза. Це називається не перебирати методами.
ХУАН ЛУЇС: (здавленим голосом): Я не перебирав методами, бо любив тебе.
ХУЛІЯ: Любив мене? Любити — це не обманювати, не вдавати, що йдеш поговорити з комісаром, аби потім, в якомусь барі, сміятися зі своїм дружком з того, як добре вдалося ошуканство... Любити — означає поважати гідність, благородство життя — замість того, щоб його бруднити. Ти любив лише самого себе, як розбещений син можновладця, яким ти був! І якщо треба
