Звільніть золоте лоша. Ковзанка - Лаура Синтія Черняускайте
ЛІКАР: Лягайте. (Дівча лягає, і Лікар, потискуючи, оглядає її живіт.)
ДІВЧА: Не розумію, хто його туди вклав. Ви подумаєте, що я ґав ловила, але я справді не пам’ятаю нічого дивного. Можливо, я просто неуважна... Щоправда, був один дивний випадок, і я вірю, що такі миті можуть вдихнути життя в черево... Однак хто в це повірить? Мені й самій дуже дивно про це згадувати... Наші городи за селом. Якось по полудні я сапала бурячки, була так глибоко занурена у думки, що не зауважила, як наближається гроза... Знаєте, як перед бурею все темніє... Я оговталась уже після перших крапель дощу. Пустилася бігти, а дощ лив дедалі дужче. Урешті я, промокнувши до останньої нитки, притулилася до грушки — дички, що росла посеред лугу. А як блискавки краяли небо!.. Здавалося, що воно зараз порветься на клаптики. Знаєте, я зовсім не боюся блискавки. Навпаки — серце почало вискакувати, і кров шуміти від радості! Я стрибала навколо тої грушки, валялася на землі, як пес, давилася дощем, а з моєї горлянки виривався хижий звірячий крик. Я вслухалась, і здавалося, що той крик лунає з неба, землі, звідусіль. І тоді зі стіни теплої зливи просто на мене виринув великий золотогривий жеребець... І звідки він узявся? У селі ніхто такого не тримав, я знала б про нього... Жеребець був змоклий і тремтів від страху. Я його обійняла, пестила його шию і, як божевільна, шепотіла. Я шепотіла ще тихіше за дощ про те, що блискавка є доброю, що вона не вирве навіть волосинки з його сяючого лоба... Ми з ним лежали під грушкою в обіймах. Я пропахла жеребцем, а він мною... Я його заспокоювала, шепотіла і шепотіла в його трепетливі вуха... Я сама перетворилась на той ледь чутний шепіт, пестила під золотистою шкірою його тремтячі м’язи, цілувала його блакитні вуста, солодкі від бурячків... А після бурі раптом нічого не залишилося. Буря завершилася зненацька, просто зникло це дрижання, що охопило землю й небо, а з ним зник і золотогривий... І з того дня мій живіт почав кругліти.
ЛІКАР: Можливо, на тому жеребці був... вершник?..
ДЯДЬКО АПОЛЛІНАР (входячи): Де ця соромота литовського села?
ЛІКАР: Ви не постукали...
ДІВЧА: A, це ж дядько... Він ніколи не стукає.
ЛІКАР: Опікун?
АПОЛЛІНАР: Опікун і мученик, докторе! Я дуже поважаю вашу професію, але ми вже запізнюємось на потяг. Лише сам Бог знає, скільки мені коштує ця... біда (кривим оком зиркає на Дівча). Я привіз її до міста, як мовити б, до приватного кабінету, подалі від очей наших святенниць. У нашому селі й без того гавкають усі, кому не ліньки... Я не знаю, докторе, що вона вам наторочила. Мабуть, тільки зуби заговорювала, та й годі. Я вгадав, розпуснице? Угадав?! (Замахується на Дівча.) Ось про що я хотів вас спитати, докторе... Гмм... Чи не пізно ще... Ви розумієте?..
ДІВЧА: Докторе, не слухайте, що він говорить. Ви мене послухайте. Дядько — проста сільська людина, мужичок, тяжко зводить кінці з кінцями...
АПОЛЛІНАР: Цить, шльондро! От розпусна дівка! (До Лікаря.) Докторе, змилуйтесь, домовмося... Бо нам до потяга година залишилась, мені кров з носа на роботу треба встигнути, а в цієї — уроки. Їй дозволили пузатій до школи ходити! У мій час такого не бувало!..
ЛІКАР: Я розумію, що ви хочете сказати, однак, шановний, де ви були раніше? Животик невеликий, трохи замалий як для восьмого місяця...
АПОЛЛІНАР: Восьмий місяць?!
ЛІКАР: Надто пізно, шановний, готуйтеся до пологів. А дівчину необхідно оглянути...
АПОЛЛІНАР: А якщо ми... віддячимо? Щедро віддячили б, докторе?
ДІВЧА: У нього грошей немає.
ЛІКАР: Ви мене не слухаєте — я не займаюся такими справами. Я лікар, а не злочинець. Везіть дівчину додому й очікуйте на онука. Треба було раніше дивитися!..
АПОЛЛІНАР: Тож довго не було видно, докторе! А вона, розтелепа, сама не зрозуміла, що до чого... Мовчала, мовчала, і от — домовчалася. Ех! (Замахується на Дівча.)
ЛІКАР (обурено): Послухайте, я мушу попросити вас піти, на мене робота чекає. Я раджу вам змиритися з ситуацією, що склалася. Сходіть обоє до психолога. І обов’язково покажіть дівчину гінекологу, невідкладно. Якщо сьогодні, як кажете, поспішаєте, то підіть завтра. Якщо не до мене, то до когось іншого. Зрозуміли?
ДІВЧА: Дякую, докторе, ви добра людина. Я все одно народжувала б. Приїхала сюди лише заради дядька... І ще, знаєте, що?.. Сьогодні вам дуже пощастить. Запам’ятайте.
АПОЛЛІНАР: Не слухайте, що вона верзе. Самі бачите, що дівці бракує однієї клепки в голові.
ЛІКАР (до Дівчати): Тримайтеся, дитино. Вам необхідно подружитися з лікарями. Проте найліпше після уроків.
ДІВЧА: Ви не хвилюйтеся про мене. Я знаю, що роблю.
Дядько Аполлінар і Вагітне Дівча виходять.
Сцена 3
Площа напроти залізничного вокзалу. На лавці сидить Похмурий Чоловік і читає газету. Повз нього проходять Дядько Аполлінар і Вагітне Дівча. Дівчина витріщається на Похмурого Чоловіка і, проходячи повз, аж оглядається. Вони з Аполлінаром зникають у протилежному боці сцени. Незабаром з’являється саме Дівча. Уважно вдивляючись у Похмурого Чоловіка, присідає поруч. Він зовсім не звертає на неї уваги.
ДІВЧА: Ну от, я втекла від дядька Апполінара й повернулася до вас.
Чоловік підводить очі з газети й запитливо дивиться.
ДІВЧА: Я мала поводитися дуже хитро, щоб обдурити дядька. Він уявляє, що він наймудріший... Тепер я не встигну на уроки, але це неважливо. Бачите, мені дозволили носити до школи цей величезний живіт. Школа маленька, там добре чути, про що перешіптуються в тебе за спиною... Маю триматися, немов солдат, розумієте? Щоб вистояла.
ЧОЛОВІК: Ви... надто відверта з незнайомою людиною.
ДІВЧА (ніжно, мов сама до себе): Я зі всіма однакова.
ЧОЛОВІК: Істотна помилка. Тільки не ображайтеся... але, мабуть, саме тому й потрапили... у таку ситуацію.
ДІВЧА: Ви маєте на увазі цю (показує на свій живіт) ситуацію? Гм, цікаво звучить. Таке солодке й одночасно строге слово. Якщо народиться донька, назву її Ситуацією. Непогано звучить.
ЧОЛОВІК: Здається, вам добре вдається писати твори.
ДІВЧА: Нещодавно на уроці проходили «Утопленицю» Антанаса Вєнуоліса. Уявляєте, яка кумедна випадковість. У моїй си-ту-а-ці-ї (вимовляє це слово невпевнено)! Після уроку вчителька мене покликала й дуже серйозно перепросила, чи я не бажаю вибрати іншу тему. У такій си-ту-а-ці-ї вона погодилася піти мені назустріч. Ха-ха-ха! (Раптом серйознішає.) Я прочитала «Утопленицю», але мені не сподобалося. У нас із Веронікою немає нічого спільного.
ЧОЛОВІК (намагається жартувати): Окрім великого живота.
Вони перезираються й починають сміятися. Чути сигнал тепловоза.
