Трагедії - Евріпід

Самій собі я вдвоє більших мук завдам?

Нізащо! Хай же всі загинуть задуми!

(По тяжкому роздумі).

Та що це я? Стать людям посміховищем,

1050] Своїх лишивши ворогів безкарними?

Ні, зважуся. Яка ж я боягузлива,

Що полохливим піддаюсь думкам оцим!

Ідіть додому, дітки. [95]

Діти виходять.

А як совісно

Кому моєї жертви бути свідками -

1055] Теж може йти. Моя ж не затремтить рука.

(По замисленні, з глубоким зворушенням).

О-е!

О ні, ніколи! Серце, не роби цього.

Дай жити їм, нещасна! Пожалій дітей!

Ти в них живих утіху завжди матимеш.

(Ніжно дивиться в бік, куди пішли діти.

З раптовим поривом мстивості).

Ні, ні, - в ім'я всіх месників Аїдових!

1060] Того повік не буде, щоб дітей своїх

Злим ворогам на поглум я покинула.

Вони повинні вмерти - мусить бути так,

І я, що їх родила, їх сама уб'ю.

Це - неминуче, й вороття немає тут.

1065] Вінець вже в неї на чолі, і в шатах тих,

Я знаю, владарівна юна гине вже.

От я на путь ступаю найстражденнішу,

А їх - в ще більш стражденну посилаю путь.

Я з дітьми попрощаюсь.

Дітей виводять з дому.

Дайте, дітоньки,

1070] Хоч ручки вам поцілувати матінці.

(Обнімаючи й цілуючи дітей).

Голівоньки кохані, любі рученьки,

Обличчя безневинні, милі постаті!

Хоч там щасливі будьте - щастя тут зазнать

Не дав вам батько... О солодкий цвіте лиць,

1075] Обійми ніжні й уст дитячих дихання!

(По короткій паузі).

Ідіть же, йдіть! Не можу більш дивитися

На вас, тяжкою мукою подолана.

Все лихо бачу, на яке я зважилась,

Та гнів сильніший від усіх бажань моїх, -

1080] Він горя людям завдає найгіршого.

ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ

Вже не раз у прядінні найтонших думок

Я в мисленну глибінь поринала

Й намагалась трудніших торкнутись питань,

Аніж нам те годилось би, кволим жінкам.

1085] Хоч і нас не цурається муза й не раз

Уділяє глибокої мудрості й нам,

Та далеко не всім. Серед тисяч жінок

Пощастить тобі ледве натрапить одну, [96]

Що була б не чужа вона музам.

1090] Але от що скажу я вам: хто із людей

У подружжі не жив і не має діток,

Набагато він є щасливіший од тих,

Що батьками стають. Бо бездітним ніяк

Не збагнути без досвіду - радості більш

1095] Чи скорботи батьки зазнають од дітей, -

Невідомість оця

Багатьох від страждань увільняє.

А де дома ці пагінці ніжні дітей

Проростають, там - бачу, як вік свій увесь

1100] у турботах виснажливих скніють батьки,

Щоб насамперед виховать діток своїх

Та достатків надбати для їх прожиття.

А чи хоч задля добрих мордуються так

Чи для злих діточок -

то лишається їм не відоме.

1105] Про одне іще лихо згадаю тепер -

Найстрашніше, найгірше для смертних усіх:

Хоч би й скільки достатків надбали батьки,

Хоч би й тілом квітучих і дужих дітей

Дочекались, але, як зустрінеться їм

1110] Бог ворожий, то смерть несподівана враз

Поведе до Аїда тих бідних дітей.

І навіщо боги нам до інших страждань

Ще найтяжче це горе - невпинну печаль,

Біль утрати дітей

1115] посилають нам, людям нужденним?

ЕПІСОДІЙ ШОСТИЙ

МЕДЕЯ

Давно вже тут і з нетерпінням, подруги,

Вістей я дожидаю, чим скінчилось там.

(Показуючи на посланця, що наближається).

Нарешті бачу одного з Ясонових

Гінців, ось він біжить сюди, задихавшись,

1120] 3 якоюсь, видно, звісткою недоброю.

ВІСНИК

О злочинів нечуваних причиннице,

Тікай, тікай, Медеє, кораблем морським

Чи возом сухопутним - утікай мерщій!

МЕДЕЯ

Чого б це мала звідси утікати я? [97]

вісник

1125] Дочка державця і Креонт, отець її,

З твого дання отруйного загинули.

МЕДЕЯ

За цю щасливу звістку я добродієм

Тебе довіку й кращим другом зватиму.

ВІСНИК

Що ти говориш? Чи не збожеволіла

1130] Ти, жінко? Владареве згасло вогнище,

А ти зраділа, замість ужахнутися!

МЕДЕЯ

Могла б тобі багато я у відповідь

Сказать. Але не гарячися, друже мій.

Розказуй, як загинули. Радітиму

1135] Я вдвоє більш, якщо їх смерть страшна була.

ВІСНИК

Коли прийшли із батьком двійко діточок

Твоїх у дім до владарівни нашої,

Ми, слуги, що смутила й нас біда твоя,

Зраділи, - чутка облетіла дім увесь,

1140] Що в тебе з мужем звада вже скінчилася.

Хто дітям ручки ніжні, хто голівку їм

Русяву вже цілує; я ж на радощах

Із дітьми до покою йду жіночого.

А господиня, що її шануємо

1145] Замість тебе, спочатку не побачивши

Діток твоїх, Ясонові всміхнулася.

А вгледівши - і очі затулила враз

І навіть личко одвернула білеє,

Дітей приходом вражена. Твій муж тоді

1150] Гнів жінки молодої гамувати став,

Так мовлячи: «Не слід на друзів сердитись!

Спини свій гнів і поверни лице до них, -

Хто друг мені, той буде і для тебе ним.

Прийми дарунки й задля мене дітям цим

1155] Проси у батька дозволу лишатись тут».

Вона ж, вбрання побачивши, не втерпіла

Й все мужу обіцяла. Та не встиг іще

Далеко з дітьми одійти од дому він,

Як у барвисті шати одяглась вона,

1160] Й, вінець поклавши золотий на кучері,

Перед ясним люстерком прикрашала їх

Та на свою в нім красоту всміхалася.

Пройшлася потім по покоях, ніжками

Ступаючи зграбненько сніжно-білими, [98]

1165] Дарунками милуючись і раз у раз

Себе навшпиньках ззаду оглядаючи.

Та раптом щось жахливе з нею сталося!

Вона пополотніла, затрусилася,

Назад вся поточилась і, хитаючись,

1170] Гаразд, що не на землю - в крісло падає.

Одна стара служниця, в тім угледівши

Гнів Пана чи якогось бога іншого,

Заголосила... Раптом владарівни з уст

Побігла піна біла, зупинилися

1175] Очей зіниці, в лицях - ні кровиночки.

І розляглись ридання й зойки розпачу

Навколо неї... Тої ж миті кинулись

Служниці - та до батька в дім, до мужа та -

Звістити про нещастя, й залунала вся

1180] Господа від гучного крику й тупоту.

До краю вже пробіг би свою просторінь

Бігун швидкий на гонах, поки бідна з сну

Жахливого прокинулась і, очі враз

Розплющивши, несамовито зойкнула,

1185] Стражданнями уражена подвійними:

На голові з віночка щирозлотного

Пашів огонь жадливий дивним струменем,

А шати пишноткані, дар діток твоїх,

Нещасній в тіло ніжнеє вгризалися.

1190] 3 свого схопившись крісла, вся у полум'ї,

Біжить вона, волоссям потрясаючи,

Щоб скинути вінок той; та уп'явся він

У скроні цупко, й чим вона завзятіше

Струсне чолом, тим більш він пломенішає.