Диво в чорному будинку - Мілан Угде
ВІТЬКА (заходить через двері номер два): Подряпала себе, але все буде добре.
МАТИ: Пане на небі. (Прямує до дверей номер два.)
ВІТЬКА: Вона просить, щоб до неї не заходити. Не хоче ні з ким говорити.
МАТИ: Іване, відвезеш її.
ВІТЬКА: Приїде швидка.
МАТИ: Як тобі, Шарко, могло таке спасти на думку? Хіба ми тебе не любили?
ВІТЬКА: Псссс.
ТЕТЯНА: Вона могла стекти кров’ю. Ми її могли вбити.
ІВАН: Ти перебільшуєш. Вибач.
ВІТЬКА: Вона залишила вказівки. Отож ви не маєте перешкоджати Павелові дбати про Маркету. І ще: стверджує, що коли Душана позбавили спадку, її думки не спитали.
МАТИ: Пане Боже, Пане Боже! Ми все залагодимо.
ТЕТЯНА: Залагодимо. (Шепоче щось Іванові.)
ІВАН: Пізніше, золотко. Ми це обговоримо у спокої.
ТЕТЯНА: Пробач, золотце. Якщо я тобі не байдужа, скажи відразу. Ні? Тоді скажу я. Іван згоден.
ІВАН: Це серйозне рішення. Може годі, золотко?
ТЕТЯНА: Дім належатиме Шарці. Правда, Іване?
ІВАН: Звісно, золотко. Ти лишень не нервуй.
СУСІД (входить через двері номер чотири, несе каністру): Трохи води. І швидка вже тут.
Заходять два санітари з ношами.
ВІТЬКА: Добрий день, панове. Сюди. (Веде санітарів до дверей номер два.)
ІВАН: Ми вже попрощаємося, матінко. Таня почувається зле. Бувай. (Виходить через двері номер чотири.)
МАТИ: Іване, Таню. Пане Боже, але ж то був день.
ТЕТЯНА: До побачення, матусю. Шарко.
Через двері номер два санітари несуть на ношах Шарку, в неї на обидвох зап’ястях бинти, а над правим ліктем джгут.
ШАРКА: Не гнівайтеся. Наступного разу. Наступного разу.
МАТИ: Що каже?
ВІТЬКА (заходить через двері номер два, несе Шарчину сумку): Вона в депресії. Усе налагодиться.
ТЕТЯНА: До побачення, Вітько. (Виходить через двері номер чотири.)
МАТИ: Шарко. Я незграбна. Хтось мав би поїхати з тобою.
ВІТЬКА: Я поїду, матусю. (Подає сусідові трубний ключ.) Пане Кршенарш, дякуємо.
СУСІД: Нема за що. Ну, зараз це недоречно. Та коли згадаєте...
Через двері номер чотири санітари виносять ноші зі Шаркою, разом із ними виходить сусід.
ВІТЬКА: До побачення, матусю. І ще: ваш бур’ян до завтра засіється на сусідський квітник.
МАТИ: До побачення, Вітько. Молитимуся за тебе.
ВІТЬКА: Він його залюбки скосив би. Пан Кршенарш. Але не хоче створювати гамір. Зробить це косою. Дозволите йому?
МАТИ: А де Душан? Що кажеш? Так, нехай косить. Із Богом.
ДУШАН (заходить через двері номер чотири, зустрічається в них із Вітькою): Віті, я можу тобі допомогти?
ВІТЬКА не реагує, виходить через двері номер чотири і зачиняє за собою.
ДУШАН (відчиняє двері номер чотири): Вітько. (Зачиняє двері номер чотири.) Дідько. А вона нівроку розсердилася.
МАТИ: Ти ходив поїсти, правда?
ДУШАН: Мене вже від голоду живіт болів.
МАТИ: Я розумію. Так от, розлютитись я не могла. Я боялася. За себе, але передусім за тебе.
БАТЬКО прочиняє двері номер два і слухає.
МАТИ: Якби Еда розлучився зі мною, ми разом із тобою опинилися б у газовій камері. А він несамовито боявся.
ДУШАН бачить батька в дверях номер два.
МАТИ: Ні, ні, ти маєш це знати. Я дізналася, що він розлучиться зі мною. Його духівник мене попередив. Тому я це зробила. Подала позов на власних батьків. На суді я вказала на них і сказала: «Це не мій батько. Це не моя матір». Вони обоє це підтвердили. Ми підкупили судового експерта. Він констатував: «у цієї особи» немає єврейських расових ознак. Знайшлися двоє людей, які мене визнали своєю позашлюбною донькою. Мовляв, наші мене від них забрали на виховання. Гарна історія, правда? Вони самі її вигадали, і самі засвідчили. Я досі їх бачу — зірка на пальті, у кишені повістка на транспорт — а вони слухають вердикт про те, що я не єврейка. Ти й досі хочеш бачити цей документ? Коли я показала його Едові, він сказав: «Ти не мала цього робити, Гедо. Це гріх». Так, я мала би його вигнати після війни. Це була не сім’я, а пекло.
БАТЬКО зникає за дверима номер два й зачиняє за собою.
МАТИ (повертається до дверей номер два, відчиняє їх): Едо. (Зачиняє двері номер два.) Ти чув мене?
ДУШАН хитає головою.
МАТИ: Нехай. Отак усе й було. Принаймні не шукатимеш інформацію в анонімів.
Із будинку чути постріл.
МАТИ: Ісусе Христе.
ДУШАН: Тату. (Біжить до дверей номер два.)
МАТИ: Ні, ні. Ти не допустиш цього, Пане Боже, будь при нас.
БАТЬКО (заходить через двері номер два, має приголомшений вигляд): Не кричи, Гедо. Я все одно нічого не чую.
МАТИ: Заради Бога, Едо, що на тебе найшло?
БАТЬКО: Адже я старий стрілок.
МАТИ: Дякую тобі, Пане. Я не хотіла, Едо. Я справді цього не бажала.
БАТЬКО: А я — так. Парабелум калібр сім шістдесят п’ять. Німецький. Як новий.
ДУШАН (заходить через двері номер два): Прострелив собі комірець.
МАТИ: На щастя, погано цілився.
БАТЬКО: Цілився я добре. В останній момент ухилився. Не зміг.
МАТИ: Едо.
ДУШАН: Тату. Чуєш?
МАТИ: Він чує. Скажи йому це.
ДУШАН: Я був ідіотом. Прошу тебе, пробач.
БАТЬКО: Мир-миром. (Подає йому руку.)
МАТИ: Слава Богу.
БАТЬКО: Урешті ми один одному нічого злого не заподіяли, правда, Іванку? (Батько виходить через двері номер два.) А де Таня й Петя? Наступного разу привези їх.
МАТИ: Прошу тебе, Едо, не починай. Можна з глузду з’їхати. Розумієш його? Це божевільний комедіант.
ДУШАН: Тебе я також прошу: якщо можеш, пробач.
МАТИ: Уже годі про це. Їдь за Вітькою. Ставай на коліна й проси вибачення. І головне виправляйся. Інакше її втратиш.
ДУШАН: Бережи себе. Ага, ключі від хати. (Витягає з кишені.) Тато хотів, щоб я їх повернув.
МАТИ: Це вже не актуально. Адже ви приїдете знову. Що, як ми не почуємо дзвінок?
ДУШАН (ховає ключі до кишені): До побачення, тату. (Повільно виходить через двері номер чотири.)
МАТИ: Він мусить це пережити. Наступного разу поспілкуєтесь. А потім ми підемо. На Медлан. Нагору, до каплички. Так, як ми це робили, коли
