Диво в чорному будинку - Мілан Угде
МАТИ: ...я розповім про це. Чуєш, Едо?
БАТЬКО (кричить за сценою): Ні, не чую, Гедо.
МАТИ: Що ти там робиш?
БАТЬКО: Працюю.
МАТИ: Ти сподіваєшся, що я знов промовчу. Але помиляєшся. Цього разу скажу. (Виходить через двері номер два.) Едо!
БАТЬКО (за сценою пародійно повторює материну інтонацію): Гедо!
МАТИ: Злий. Злий як чорт. (Виходить через двері номер два й зачиняє їх.)
БАТЬКО (заходить через двері номер три й зачиняє їх): «Миява». Після того, як церкву осквернили варвари, її знов треба освятити. (Із трубним ключем у руці виходить через двері номер два.)
ШАРКА (заходить через двері номер два): Іспанську знаєш?
ВІТЬКА (іде за нею через двері номер два): Жодного слова.
ШАРКА: Душан тобі розтлумачить, що означає в андалузькому фольклорі «ранкова пані». Вона приходить між четвертою і п’ятою. Полегшення, визволення, спокій.
ВІТЬКА: Шарко, стривай. І все ж, хто це?
ШАРКА: Ти хотіла б дізнатися, правда? Однак це таємниця. І не шпигуй за мною постійно. Дай мені спокій. (Вибігає через двері номер два.)
ВІТЬКА: Душане! (Поспішає за Шаркою через двері номер два.)
ІВАН (забігає дверима номер чотири, несе забруднену блювотою пелюшку, вбігає через двері номер один, на мить там зникає, відтак знову вибігає, але без пелюшки.) До біса. Братова. Ти її включила чи ні? Чуєш? Воду.
БАТЬКО (заходить через двері номер два): Мусиш, Іванку, до цистерни.
ІВАН: Я збожеволію. Матінко. Увесь у блювотинні.
МАТИ (заходить через двері номер два): Прошу тебе, Едо, май розум.
БАТЬКО: А чого вам треба від мене?
МАТИ: Облиш цей театр, принаймні поки тут діти.
БАТЬКО: І пустити воду? Про це не може бути й мови.
МАТИ: На п’ять хвилин. На десять.
ТЕТЯНА (кличе за сценою): Золотце! Ми готові.
ІВАН: Гаразд, золотко. Тату, Таня вже від тебе в нестямі. Гальмуй.
БАТЬКО: То ти також, Іванку, не на моєму боці?
ВІТЬКА (заходить через двері номер два, несе два порожні цеберка): Душане.
МАТИ: Куди це?
ВІТЬКА: Він принесе. Душане!
МАТИ: Воду?
ВІТЬКА: Буде нам потрібна. Вони самі запропонували.
МАТИ: Хто? Кршенарші? Тепер ти нас, Едо, сподіваюся, не зупиниш.
БАТЬКО: Що каже?
ІВАН: Не турбуйся, братова. Це не має сенсу. Принаймні щодо нас.
ТЕТЯНА (вигукує за сценою): Ну золотце. Ми їдемо чи ні?
ІВАН: Помиємося вдома. Їдемо. (Виходить через двері номер чотири.)
ВІТЬКА (прислухається): Шарко!
МАТИ: Ти дозволиш їм поїхати, Едо? Вирішив таки все зіпсути?
БАТЬКО: Який «сезіпсути»?
МАТИ: Деспоте деспотичний. Пусти воду, бо інакше щось почуєш.
БАТЬКО: Гаразд: на десять хвилин. Але пускайте її самі. Зумієте? Не вмієте.
МАТИ: Вітько, у тебе ще є той домкрат?
ВІТЬКА: Секунду, матусю. (Прислухається біля дверей номер два.) Шарко! Душане! (Із цеберками в руках біжить до дверей номер два.)
БАТЬКО: Ага, Гедо, у майбутньому не бреши. Ти не те, що трубного ключа в руках не тримала, навіть не знаєш, як він називається. Я відразу здогадався, хто втрутився в моє ремесло.
МАТИ: Вона — просто диво, Едо. Хіба ти не бачиш? Єдина у світі, хто до нас добре ставиться. Вітька. Щось трапилося?
ВІТЬКА (поза сценою через двері номер два): Спокійно, матусю.
БАТЬКО: З її боку це нетактовність, а з твого несумлінність. Труба стара, потребує обережності. У цьому випадку жодна чужа людина не має її торкатися. (Із трубним ключем у руці виходить через двері номер три.)
Невдовзі чутно гучний звук води, що ллється на землю.
МАТИ: Діво Маріє.
БАТЬКО (іще за якусь мить вибігає з трубним ключем у руці з дверей номер три, увесь мокрий. Через відчинені двері за ним тече водяний потік, батько швидко зачиняє двері): Ну, що я казав? Вона її знищила. Поводилася з нею так, що вона тріснула. А я, осел, пішов вам назустріч. Тепер ми пропали. Я, на жаль, разом із вами.
МАТИ: Пане Боже! Не дивися на мене, Едо. Я цього не хотіла. Щось мені підказувало: станеться халепа. Я просила: «Вітько, нічого не торкайся». Але вона просто жахлива. Діє швидше, ніж думає.
БАТЬКО: Він півстоліття витримав, міг би працювати ще стільки ж. Довоєнна якість. Оригінальний «Золінген». Достатньо одного самовпевненого невігласа — і кінець.
МАТИ: Невже не можна зупинити?
БАТЬКО: Воду? Спробуй. Коли вона тобі б’є струменем в очі. Під шаленим тиском. Ніхто не зуміє.
МАТИ: Може зателефонувати до «Водоканалу»?
БАТЬКО: Домашні аварії їх не обходять.
МАТИ: Вітько!
ВІТЬКА (поза сценою): Секунду, матусю. П’ять хвилин.
МАТИ: Пане Боже, що за напасть ти наслав на нас?
БАТЬКО: Це ще квіточки. Усе щойно почнеться. Дім розмиває.
МАТИ: Пане Кршенарш!
БАТЬКО: Він розвалиться з фундаменту. Врешті впаде. На схилі віку опинимось у притулку.
СУСІД (заходить через двері номер чотири): Пане докторе, дозволите?
МАТИ: Едо, це фахівець.
БАТЬКО (подає йому трубний ключ): Мені байдуже, усе одно це кінець.
СУСІД: От і славно. Зараз усе зроблю. (Заходить у двері номер три, струмінь води, що безперервно б’є об двері, тече йому назустріч.)
БАТЬКО: Він не впорається. Дива не станеться.
Шум води стихає. Тиша.
СУСІД (заходить через двері номер три): П’ятдесят п’ять років. Трубі. Вона просто не витримала, не те, що ми. Тепер ставлять пластикові. Такі витримують віки. Словом, як я вже казав: «Якби ви були зацікавлені й пан доктор виявив би нам довіру...». (Повертає трубний ключ батькові.)
МАТИ: Едо.
БАТЬКО: Мене не питайте. Довіру? Не маю. Нічого не маю. Я закінчив.
МАТИ: Ми зацікавлені, пане Кршенарш, і довіра є.
СУСІД: Я скажу синові, щоб зайшов до вас. (Виходить через двері номер чотири.)
МАТИ: Вітька. Там щось трапилося.
БАТЬКО: Хвилинку. Всі сюди.
ІВАН (заходить дверима номер чотири): Що таке? Це щось схоже на «Титанік».
БАТЬКО: Наразі не до цинічних жартів.
ТЕТЯНА входить через двері номер чотири, переодягнена в іншу сукню.
БАТЬКО: І не до показу мод.
ІВАН: Вибач, що не прийшла в блювотинні.
БАТЬКО: Тихо. Запам’ятайте: матеріал — дводюймова труба. Безшовна з двобічною різьбою. Завдовжки шість метрів. Сталева. Скажіть йому це. Чи його синові. Чи будь-кому, кого закличете. Я здаюся. Із цим уже не впораюся. Між іншим: передай, Гедо, своїй дивовижно чемній невістці, що коли я говорю з усіма, а отже, і з нею, пасувало, щоб вона тут була.
МАТИ: Вітько! Там щось сталося. Вітько!
ВІТЬКА (поза сценою): Хвильку, матусю. Одну хвилинку.
БАТЬКО: Що каже? Зрештою. Я звик, що мене
