Артеміс Фаул. Розум проти чарів - Йон Колфер
Лаккеєві брови підстрибнули мало не вище лоба.
— Санта Юіаус?
— Знаю, знаю, — застережливо виставив долоні Артеміс. — Я й сам спочатку ставився до всього цього дуже скептично. Але, очевидно, образ нашого Санта Клауса пішов не від якогось там турецького святого, а насправді від Сан Д’Класа, третього короля із династії Фронда Ельфійського. У них він відомий під ім’ям Сан Самодур.
— Не надто почесний титул.
— Згоден з тобою. Д’Клас гадав, що «багноїдів», себто нас, земних людей, можна зробити не такими жадібними за допомогою щедрих дарів. Раз на рік він скликав до себе всіх великих чарівників, і вони за його велінням зупиняли час над нашими містами й селами. Після чого, поки люди спали, зграї спрайтів розносили всім людям подарунки. Звісно ж, із його затії нічого не вийшло. Людській жадібності неможливо зарадити нічим — і вже ж не подарунками.
— Але що, коли люди… тобто ми… — насупився Лаккей. — Що, коли б ми раптом прокинулися?
— Ах так! Чудове запитання. У цьому й суть усієї справи. Ми б нізащо не прокинулись. Така властивість зупиненого часу. В якому стані — сну чи пильнування — ти в нього потрапив, у такому стані ти й залишишся. Якщо спав — не прокинешся, а пильнував — то вже не заснеш. Ти, певне, й сам завважив, що ми цілу ніч були на ногах, наші тіла наприкінці дуже потомились, а мозок не давав нам заснути.
Лаккей кивнув головою. Загальний задум потроху окреслювався, хоча все ще лишався складним.
— І тому я висунув теорію: єдиний спосіб вирватися з часового поля — це просто взяти й заснути. Наша власна свідомість — тільки вона тримає нас у часовому полі, неначе в’язнів, а більш нічого.
— Ви, Артемісе, жахливо ризикували, поставивши на таку теорію.
— А це була не просто теорія. Її випробувано на досвіді конкретної людини.
— Якої? Ах так, Ангеліни.
— Саме так: на досвіді моєї матері. Оскільки вона заснула, під впливом снодійного, то й лишилася в реальному часі, часове поле її не захопило. Коли б цей експеримент не вийшов, я б просто здався поліціянтам-лепреконам і добровільно прийняв би їхню процедуру стирання пам’яті.
Лаккей пирхнув. Він у такому дуже й дуже сумнівався.
— І тому, оскільки ми не могли заснути, у природний спосіб, я просто «прописав» кожному з нас по чималій дозі маминого снодійного. От і все.
— Однак ви дали його нам буквально в останню мить. Ще б хвилина, і…
— Згоден. — Хлопець кивнув головою. — Наприкінці все вирішувалося дуже швидко. Це було необхідно, аби двічі обвести лепреконів кругом пальця. — Артеміс зробив паузу, даючи Лаккеєві час перетравити інформацію. — Ну, то що, я прощений?
Лаккей зітхнув. Джульєтта хропіла в шезлонгу, мов п’яний матрос. Несподівано охоронець усміхнувся.
— Так, Артемісе. Все прощено. Тільки одне…
— Що саме?
— Щоб такого — більш ніколи. Надто вже ці ельфи… схожі на нас, людей.
— Твоя правда, — погодився Артеміс, і зморщечки в кутиках його очей ще поглибшали. — Більш ніколи. Відтепер ми будем обмежуватися шляхетнішими авантюрами. Хоча не можу обіцяти, що вони не виходитимуть за рамки закону.
Лаккей згідливо кивнув головою. Не зовсім те, але все ж таки…
— А зараз, паничу, чи не слід нам піднятися нагору, поглянути, як там ваша матінка?
Бліде Артемісове обличчя зблідло ще дужче, якщо таке взагалі було можливе. Що, коли капітан Куць не дотримала своєї обіцянки? Повинна була дотримати…
— Авжеж. Либонь, саме так ми й зробимо. А Джульєтта нехай ще трохи відпочине. Вона це заслужила.
Артеміс підвів голову й задивився на сходи, що вели нагору. Чи не занадто він поклався на обіцяйку ельфині? Зрештою, він захопив її в полон і тримав заручницею супроти її волі. Подумки вилаяв себе. Уявити тільки: віддав їй купу золота, вартого мільйонів, за саму лиш обіцянку виконати його бажання. Ну й дурість…
І тут двері мансарди несподівано відчинилися.
Лаккей тут-таки вихопив пістолета.
— Артемісе, за мою спину! Ворог проник…
Однак хлопець помахом руки звелів охоронцю відійти вбік.
— Ні, Лаккею. Гадаю, це хтось інший.
Серце гучно закалатало йому в скроні, кров запульсувала в пучках пальців. Невже? Чи ж це можливо? На сходах з’явилася якась постать. Закутана в махровий халат і тим схожа на привида, мокрі після душу коси…
— Арті? — покликала вона. — Арті, ти там?
Артеміс хотів радісно закричати у відповідь, прожогом, із розпростертими рукави, кинутися нагору: Але не зміг. Голос, руки, ноги — всё відмовлялося коритися йому.
Ангеліна Фаул спускалася, легенько торкаючись рукою поруччя. Артеміс уже встиг забути, яка вродлива й зграбна його мама. Її босі ноги швидко ступали по застелених. килимовою доріжкою сходах… Ось вона й стала перед сином.
— Доброго раночку, любий, — весело мовила вона, от ніби це був. звичайний день, один із багатьох таких самих звичайних днів.
— М-мамо… — затинаючись, видавив Артеміс.
— Ну, обніми мене.
Артеміс ступив крок в материні обійми. Ці обійми були теплі й дужі. Від матері віяло парфумами. Він знову відчув себе маленьким хлопчиком — а ким іще, власне, він, міг бути?
— Пробач, — прошепотіла вона йому на вухо.
— Пробачити — за що?
— За все. За ті
