Артеміс Фаул. Розум проти чарів - Йон Колфер

— Так, пане.

— Чудово. А зараз нумо визволяти капітана Куць із неволі!

Холлі ширяла попід склепінням. Густа синява уже була посмугована жовтогарячим сонячним промінням. Поле зупиненого часу розривалося на шматки. Це означало, що буквально через кілька хвилин Корч «прополоще» весь будинок.

— Усе гаразд, капітане Куць, — задзинчав у навушниках голос О’Гира. — Золото вже їде в будинок. Готуйся забиратися звідти.

— А ми ж не торгуємося з викрадачами, — здивувалася Холлі. — Що відбувається?

— Нічого такого, — недбало відказав О’Гир. — Просто чесний обмін. Золото — туди, а ти — сюди. А тоді ми запускаємо біобомбу. Велике блакитне «ба-бах», і по всьому.

— А Фаул знає про біобомбу?

— Знає. Йому все відомо. Він стверджує, нібито знайшов спосіб покинути поле зупиненого часу.

— Але ж це неможливо!

— Згоден.

— І всі вони загинуть!

— Велике діло! — форкнув О’Гир, і Холлі майже побачила, як кентавр здвигнув плечима. — Ніхто ж не примушував їх зв’язуватися із Чарівним Народом.

Ельфиню роздирали суперечливі почуття. Безперечно, юний Фаул являв собою справжню небезпеку для всього цивілізованого підземного світу, й мало хто проллє сльозу над його могилою. Але ж та дівчина, Джульєтта, вона ні в чому не винна! Вона заслуговує на порятунок.

Холлі спустилася на висоту двох метрів, тобто на рівень Лаккеєвої голови. Люди про щось радилися посеред зруйнованого передпокою. Між ними явно зайшла якась незгода. Холлі Куць, офіцер Легіону, такі речі серцем чула.

Ельфиня пропекла Артеміса звинувачувальним поглядом.

— Ти їм розповів?

— Розповів їм про що? — перепитав Артеміс, відповівши не менш жорстким позирком.

— Атож, ельфине, розповів про що? — войовниче зажадала й Джульєтта. Дівчина все ще трохи сердилася на Холлі через чари, що та на неї наслала.

— Не вдавай наївнятка, Фауле. Ти добре знаєш, що я маю на увазі.

Артеміс ніколи не вмів довго вдавати наївнятка.

— Так, капітане Куць, — сказав він. — Я все їм розповів. І про біобомбу теж. Ваша турбота була б іще зворушливішою, коли б поширювалась і на мене також. І все ж таки ви не потерпайте за нас. Усе йде за планом.

— За планом?! — Холлі мало не задихнулася від обурення, обводячи рукою довколишню руйнацію. — Що, і це входило до твого плану? А те, що Лаккея мало не вбили, — також частина плану?

— Ні, — признався Артеміс. — Троль належить до числа непередбачених обставин — втім, не надто поважних. На загальний задум він не міг вплинути.

Холлі насилу втрималася від спокуси ще раз заїхати в ту бліду пику. Натомість вона обернулася до Лаккея.

— Заради всього святого, послухайте голосу розуму. Вам не втекти з поля зупиненого часу. Ще нікому не вдавалось це зробити.

Лаккеєве обличчя здавалося викарбуваним із каменю.

— Якщо Артеміс каже, що це можливо, значить, так воно і є.

— Але ж ваша сестра! Невже ви, зберігаючи вірність цьому малолітньому злочинцеві, ладні важити і її життям?

— Артеміс не злочинець, панночко, він — геній. А тепер, прошу вас, не заступайте мені лінії вогню. Я тримаю під прицілом парадний вхід.

Холлі злетіла вгору метрів на шість.

— Ви побожеволіли. Всі до одного! Через п’ять хвилин ви всі обернетеся на порох. Невже не розумієте?

— Ви вислухали нашу відповідь, капітане, — зітхнув Артеміс. — А тепер будьте ласкаві не заважати — починається найделікатніший етап операції.

— Операції? Чом не сказати «викрадення»? Майте хоч мужність називати речі своїми іменами!

Артемісів терпець почав уриватися.

— Лаккею, у нас лишилися ще дротики зі снодійним?

Велет-охоронець кивнув головою, але вголос не сказав нічого. Цієї хвилини він і сам не знав, як би вчинив, коли б дістав наказ пустити в дію зброю проти його рятівниці. Чи зміг би він підняти руку? Але, на щастя, увагу Артеміса привернув якийсь рух на головній алеї.

— Ага, здається, Легіон таки капітулював. Лаккею! Простеж за доставкою товару. Але пильнуй! Наші чарівні друзі не соромляться йти на всілякі витівки.

— Хто б уже казав… — буркнула Холлі.

Лаккей заквапився до зруйнованих дверей, перевіряючи на ходу свого вірного дев’ятиміліметрового «Зігзауера». Він був майже радий цій нагоді віддатися якимось військовим діям, аби тільки чимдалі від тієї страшної моральної дилеми: стріляти чи не стріляти у свою рятівницю. Ну, а в таких бойових ситуаціях гору бере вишкіл. Тут не місце сантиментам.

У повітрі все ще висіла запона найдрібнішого пилу. Лаккей примружився, щоб розгледіти алею. Ельфійські фільтри на його очах свідчили, що сюди не наближаються живі тіла, які б випромінювали тепло. Зате до парадного входу немовби сама собою рухалася велика платформа: вона пливла на подушці мерехкого повітря. Пан Артеміс, звісно, відразу збагнув би фізичний принцип її дії, але Лаккея непокоїло тільки одне: чи зможе він, у разі якогось непередбаченого підступу, вивести цю штуку з ладу.

Платформа буцнулася в нижню ганкову сходинку й зупинилася.

— І це у вас називається «автоматичний ліфтинг»? — в’їдливо пирхнув Корч.

— Так-так-так! — зацокотів О’Гир. — Зараз я все налагоджу.

— Це викуп! — крикнув Лаккей.

Зусиллям волі Артеміс змусив своє серце битися спокійно. Тільки цього ще бракувало в таку хвилину — щоб емоції вивели його з рівноваги.

— Перевір, чи немає там вибухових пристроїв.

Лаккей обережно ступив на ганок. Під його ногами валялися уламки розтрощеної горгульї, що раніше сиділа над парадним входом.

— Нічого підозрілого. Схоже, що це якийсь самохідний механізм.

Сіпаючись і розгойдуючись, платформа подерлася східцями на ґанок.

— Не знаю, хто керує цією самохідкою, але йому не завадило б трохи підучитися.

Лаккей нахилився й оглянув спід платформи.

— Ніяких вибухових пристроїв не видно.

Охоронець дістав із