Артеміс Фаул. Розум проти чарів - Йон Колфер

Джульєтта запитливо подивилася на старшого брата:

— І мені можна?

— Гадаю, що так. — І, зробивши глибокий вдих, додав: — Ти ж знаєш, сестричко, як я люблю тебе.

Джульєтта набурмосилася — місцеві лобуряки вважали цю її звичку дуже звабливою — і ляснула брата по плечу.

— Ти, братику, надто емоційний як на тілоохоронця!

— Ви хочете, щоб ми це випили, пане Артемісе? — запитав Лаккей, дивлячись хазяїнові просто у вічі.

— Так, Лаккею, хочу, — твердим голосом відказав хлопчина, не відводячи погляду.

Не вимовивши більше ні слова, Лаккей одним духом вихилив свій келих. Джульєтта наслідувала його приклад. Слуга відразу відчув присмак снодійного, однак, хоч і мав предосить часу, щоб перебити Артемісові Фаулу шию, він цього не зробив. Просто не хотів, щоб Джульєтта пережила жах в останні миті свого життя.

Артеміс дивився, як брат, а за ним відразу й сестра опустилися на підлогу. Шкода, що довелося ошукати їх. Та коли б він поділився з ними своїм планом, вони б занепокоїлись, і транквілізатор; не подіяв би. Хлопець задивився на бульбашки, що грали в його келиху. Час і йому зробити найсміливіший крок у всьому цьому задумі. Його турбував лиш легесенький натяк на сумнів, коливін випивав своє змішане зі снодійним шампанське.

І тоді Артеміс Фаул став спокійно чекати, коли снодійне подіє на його організм. Довго дожидатися не довелось, бо кожна доза була розрахована на вагу тіла. Коли в голові почали плутатися думки, він раптом припустив, що, можливо, уже більш ніколи не прокинеться. «Запізнілі сумніви!» — дорікнув сам собі й знепритомнів.

— Бомбу запущено, — мовив О’Гир, відкидаючись на спинку крісла. — Я вже не заверну її назад, хоч би й захотів.

Крізь ілюмінатори вони стежили за польотом бомби. Хоч би що там заперечували, а «полоскалка» — це справді надзвичайна зброя. Невеликої ваги, а отже, вибух можна обмежити точно визначеним радіусом дії. Використовуваний у цій бомбі радіоактивний елемент, соліній-2, має період напіврозпаду всього чотирнадцять секунд. А це означало, що О’Гир міг налаштувати біобомбу так, щоб вона «прополоскала» тільки Фаул-Менор, не зачепивши жодної зайвої травинки. До того ж будівля мала звільнитися від радіації менше ніж за хвилину. Ну, а на той випадок;, коли якась частина солінію вирветься за окреслені межі, є ж часове поле — воно не пустить радіації в людський світ. Одне слово, максимально полегшений спосіб убивства.

— Траєкторію польоту запрограмовано точно, — став пояснювати О’Гир, хоча його співрозмовники, мов поглухли, не звертали ніякісінької уваги на його слова. — «Полоскалка» залетить у передпокій і там вибухне. Оболонку й сам вибуховий механізм зроблено із пластику, тож від них не зостанеться й сліду. Чисто — як посвист вітру в полі.

Командувач Корч і капітан Куць провели очима бомбу. Як обіцяно, вона влетіла точно в отвір знищених дверей, навіть не черкнувши ніде кам’яного одвірка. Холлі перевела погляд на зображення, яке передавала відеокамера, встановлена на носі бомби. На моніторі мелькнув просторий передпокій будинку, де ще так недавно її, Холлі, тримали в полоні. Передпокій був порожній. Нікого з людей не видно. «Може, й справді…» — подумала Холлі з надією. «Може, й справді…» — і більш нічого. А тоді додивилася на О’Гира та всю хитромудру машинерію, що безвідмовно слухалася його команд. І зрозуміла, що ці люди загинули. Чи «вважай що» загинули?

Біобомба вибухнула. Куля згущеного сліпучо-блакитного світла тріскотіла й розросталася на всі боки, заповнюючи кожен куточок замку своїм смертоносним промінням. Квіти в’янули, комахи скорчувалися, рибки гинули в акваріумах. Жоден кубічний міліметр цього замкненого простору не уник своєї лихої долі. Ні, Артеміс Фаул зі своїми помічниками ніяк не міг урятуватися. Неможливо — це неможливо.

Холлі зітхнула і відвернулася від блакитного туману, що вже й почав танути. Артеміс Фаул з усіма його величними задумами виявився зрещтою найзвичайнісінькою смертною людиною. І чомусь їй стало так жаль, що цей хлопчина загинув.

А от Корч сприйняв усе це куди прагматичніше.

— Гаразд, капітане. Одягайся. У повний захисний костюм, — наказав командувач.

— Навіщо? — здивувався О’Гир. — Там уже абсолютно безпечно. Ви що, були двієчником у школі?

Але командувач тільки пирхнув зневажливо:

— Я довіряв би цій твоїй науці, якби замість себе міг послати туди тебе, О’Гире. Радіація має звичку виявлятися там, де, як запевнили нас певні науковці, вона давно вже розсіялася. Одне слово, без захисного костюма ніхто звідсіля не вийде. Крім тебе — бо захисних костюмів для чотириногих у нас немає. Тож сиди мені на моніторах, ну, на випадок… «На випадок чого?» — подумки здивувався О’Гир. Але промовчав. Краще вже згодом сказати щось на взірець: «А я вам що казав?»

Корч обернувся до Холлі:

— Ви готові, капітане?

Знову йти в той будинок. Щоб розпізнати три трупи. Таке їй зовсім було не до вподоби. Але Холлі розуміла, що це її обов’язок. Вона єдина з усіх добре знала планування будинку.

— Слухаюсь, пане. Вже йду.

Холлі вибрала на полиці захисного костюма й натягла поверх свого комбінезона. Як на навчаннях, перевірила датчик тиску, перш ніж надягти броньованого каптура. Падіння тиску свідчило б про розгерметизацію костюма, а це могло виявитися фатальним.

На межі небезпечної зони Корч вишикував інспекційну команду. Решткам першого загону «швидких» страх як не хотілося знову повертатися в той будинок — вже краще б пожонглювати атлантидськими кулями-смердючками. Краще що завгодно, тільки не це!

— Пане командувачу, а ви певні, що з тим чолов’ягою покінчено?

— Певен, капітане Келпе. Покінчено так чи інак.

Але Клопіт усе ще сумнівався.

— Бо, знаєте, цей багноїд такий підступний! Мабуть, він володіє якимись особливими чарами.

Капрал Хроб захихотів і тут-таки дістав у вухо. Тоді пробурмотів щось про те, що все розкаже мамі, й хутко надяг шолом.

Корч відчув, як обличчя йому наливається кров’ю.

— Ану ворушіться! Наше завдання — знайти й повернути решту золота. І стережіться мін-пасток. Я не довіряв тому Фаулові,