Артеміс Фаул. Розум проти чарів - Йон Колфер

— Дозвольте вивести вас, капітане, із небезпечної зони, — наполягав молодий спрайт, підхоплюючи Холлі під ліктик.

А інший уже водив радіаційним лічильником над її шоломом.

— Тут у Вас, капітане, пошкоджене джерело енергії. Необхідно негайно обробити вам голову спреєм.

Холлі тільки розтулила рота, щоб запротестувати, як його тут-таки заповнив струмінь антирадіаційної піни.

— А що, з цим не можна було зачекати? — відпльовуючись, обурилася капітан Куць.

— Даруйте, капітане, але наразі дорога кожна секунда. Командувач хоче почути ваш звіт до того, як ми підірвемо бомбу.

І визволену заручницю бігцем потягли до пересувного командного пункту, так що вона ледве встигала перебирати ногами. Зачищувачі зі Швидкого реагування квапливо усували всякі сліди облоги. Техніки демонтували тарілки зв’язку й готувалися від’єднати кабелі. Платформу відвели до часового порталу. Необхідно було все-все прибрати у безпечне місце, щоб не тинятися по радіоактивному маєтку після вибуху біобомби.

Корч чекав на східцях.

— Холлі! — розчулено бовкнув командувач. — Ну… я хотів сказати, капітан Куць. Ти чудово впоралася.

— Так, пане. Дякую, пане.

— Ще й золото повернула. Це справжній подвиг — гідне вивершення всіх твоїх подвигів.

— Ну, золото не все, командувачу. Десь близько половини.

— Та не переймайся цим, — махнув рукою Корч. — Ми хутенько повернемо й решту.

Рукавом Холлі витерла антирадіаційну піну з чола.

— Я вже думала про це, пане. І придумала невеличкий план, що дозволить уникнути нікому не потрібних жертв. Хлопчисько Фаул припустився ще однієї помилки. Він мені так і не заборонив повертатися до його дому, а те, що він мене викрав і ввіз у свою оселю, можна тлумачити лиш як запрошення. Отже, його запрошення досі дійсне. Тож я можу безперешкодно проникнути в будинок і стерти пам’ять в усіх його мешканців. Золото ми заховаємо десь у будинку, а завтра вночі ще раз зупинимо час і…

— Ні, капітане.

— Але ж, пане…

Подобріле на мить Корчеве обличчя знов стало мов витесане з каменю.

— Ні, капітане. Рада не піде ні на які затримки задля якогось там багноїда-викрадача. Ні, інші варіанти зовсім не проходять. Я маю на руках наказ — повір мені, категоричний наказ: знищити.

І, крутнувшись, зайшов у шатл. Але Холлі не відставала від командира.

— Але ж та дівчина, пане! Вона ні в чому не винна!

— Це, сказати б, відходи виробництва. На всякій війні трапляються безневинні жертви. Та й вона сама вибрала свою долю — тим, що опинилася не на тому боці. Її вже ніяк не врятувати.

Холлі не вірила своїм вухам.

— Відходи виробництва? Та як ви можете таке казати? Всяке життя — це життя, воно недоторканне!

Корч різко обернувся до неї й схопив її за Плечі.

— Ти, Холлі, зробила, що могла, — мовив він. — Ніхто не зробив би краще чи більше. Ти навіть повернула більшу частину викупу. Але ти нині переживаєш те, що люди називають «стокгольмським синдромом»: ти перейнялася симпатією до своїх викрадачів. Не хвилюйся, це минеться. Річ у тім, що ці люди в будинку знають. Знають про нас. І ніщо їх уже не врятує.

— Це не зовсім так, — докинув свої п’ять копійок О’Гир, відірвавшись від розрахунків. — Із технічної точки зору. До речі, Холлі, з поверненням тебе!

Холлі так гарячково вхопилась за кентаврові слова, що їй забракло навіть секунди, щоб подякувати йому за привітання:

— Що ти маєш на увазі? Що означає «не зовсім так»?

— О, я чудово почуваюся, спасибі, що запитала!

— О’Гире! — в один голос вигукнули Холлі й Корч.

— Ну, ви ж знаєте, як сказано в Книзі:

Отож, якщо цей хлопчисько виживе, перемога лишиться за ним. Ось так просто. І навіть Рада не піде супроти Книги.

Корч пошкріб підборіддя.

— То мені є чого хвилюватися?

— Та ні, — невесело засміявся О’Гир. — Ці хлоп’ята вже вважай що мертві.

— Вважай що мертві — не те саме, що мертві насправді.

— Це наказ?

— Саме так, солдате.

— Я не солдат, — відказав О’Гир і натиснув на кнопку.

Лаккей був неабияк здивований.

— І ви віддали їй золото?

— Близько половини, — кивнув головою Артеміс. — Але нам лишилось і так велике багатство. Близько п’ятнадцяти мільйонів доларів, відповідно до нинішніх ринкових цін на золото.

Зазвичай Лаккей не вдавався до розпитувань. Але цього разу він мав підстави це робити.

— Але чому, Артемісе? Ви можете сказати мені?

— Гадаю, що можу, — усміхнувся хлопець. — Я подумав, що ми заборгували капітанові дещицю. За надані нам послуги.

— І це все?

Артеміс знову кивнув. Не варто — поки що — розповідати про своє бажання. Адже це могли б розцінити як вияв слабкості.

— Гм-м, — гмукнув Лаккей. Видно було, він зробив якісь свої висновки.

— Ну, а зараз нам годилося б відсвяткувати нашу перемогу, — ентузіастично заявив Артеміс. — Вип’ємо шампанського, чи що.

І заквапився до кухні, уникаючи проникливого Лаккеєвого погляду.

Коли Лаккей із Джульєттою приєдналися до хлопця, він уже встиг наповнити три келихи шампанським «Дом Періньйон».

— Знаю, що я ще замалий для таких напоїв, але певен, що мама не стала б мене за це лаяти. Один келишок не завадить.

Лаккей відчув, що юний господар щось приховує. Однак він без жодного слова узяв поданий йому високий