Темнолесникове прокляття - Пол Стюарт
По щоках Найвищого Академіка горохом покотилися сльози.
— А тоді, через безліч сторіч, я, Лініус Паллітакс, вирішив побавитися у великого творця. Я вдихнув життя в істоту далеко від Верхоріччя, в сухому ядрі санктафракської скелі. Чи ж варто дивуватися, що я породив гемона первовіку? — Він жалісно схлипнув. — Та принаймні тепер я знав, що робити. Я мав повернути оту погань назад у забуття, туди, звідки вона взялася. І рада тут була тільки одна.
— Хіна, — проголосив Чіпус. — Хіна з берегів Верхоріччя.
— Так, добрий давній мій друже, — кивнув головою Лініус. — Я знайшов останню ампулу хіни, вилученої колись у вигнанців-землезнавців, і Квінт уперше допоміг мені спуститися вниз у небовій клітці.
— Що ж тобі переплутало карти? — запитала Маріс. — То вона, ця іродова потвора, наробила тобі такого лиха? — Дівчина легенько провела рукою по батькових пов’язках.
Лініус тріпнув головою.
— Ні, дитино моя. То я сам собі заподіяв. Бачиш, на відміну від плескатоголового гобліна чи блукай-бурмила, темнолесник не може похвалитися тілесною силою, вартою того, щоб про неї говорити. Це істота, зіткана з повітря, гемон. Він живиться ляком і розпачем, болістю і смертю. Він — інтриган і штукар. — Лініус гучно вдихнув повітря. — Ось що робить його таким страховищем.
— Так що ж тоді сталося? Розкажи мені, тату, — заблагала Маріс.
— Квінта, з міркувань його безпеки, я залишив надворі, у небовій клітці, а сам подався тунелем до лабораторії. Тремтячи від лихого передчуття, я переступив її поріг. У якій подобі постане моє творіння зараз? Я роззирнувся — он воно, зачаїлося долі в кутку!
— Зачинивши двері, я обернувся — і зустрівся очима зі своїм мучителем. Я силкувався не виказувати голосом раптового нападу страху, але гаспидська тварюка ні на мить не дала себе ввести в оману. Я чув, як вона куштує язиком повітря — лизь-лизь, лизь-лизь, — смакуючи його, розкошуючи.
— Вона принишкла у своєму лігві, немовби вгадуючи мої лихі наміри. Я взяв ампулу з хіною, відіткнув затичку великим пальцем однієї руки, тимчасом як друга — вимахувала сувоєм, що приставив Квінт. «Диви, що я тобі приніс, — звернувся я до звіра. — Хочеш побачити? Хочеш побачити, що ти за один? Побачити свою справжню подобу?»
— Я почув шарудіння в пітьмі й махнув сувоєм. «Ось, — сказав я. — Тут усе. Вилазь і читай — це для тебе».
— «Давай сюди», — почувся голос істоти. З пітьми виткнулася рука.
— «Підійди ближче, — умовляв я. — І читай тут, на світлі».
Тварюка виринула з пітьми і попливла до мене. Зовні вона скидалася на троля-роздебендю. Проява вхопилася за пергамен, і я відпустив його. Вона перебігла очима зміст сувою, без угаву хихикаючи та мугикаючи. Потім замовкла. Я бачив, як вона водила пальцем по примітивному чудернацькому малюнку, накресленому на березі. Він відтворював справжню темнолесникову подобу, як її малювала народна уява: роги, скуйовджена вовна, довгі пазурі…
— Зненацька тварюка почала мінятися, набуваючи цілковитої схожості з цією злою бестією. Змигнулося кілька секунд — і в повітрі наді мною вже ширяв темнолесник. Пересилюючи страх, я махнув рукою, окреслюючи широку дугу. Хіна дощем посипалася на цю погань.
— З несамовитим вереском тварюка майнула в пітьму. Повітря сповнилося огидного смороду паленого м’яса. Я сів і чекав. З лігва — анітелень! Я просидів там цілу ніч, пригнічений і замислений, знову і знову подумки вертаючись до того, що сталося. Зрештою я пішов геть.
— Повернувшись до своєї опочивальні, я нарешті виборсався з полону видив, сповнених чудиськ та гемонів. А що, як темнолесник не здох? Хіба не міг я ошукатися? І я вирішив, що не матиму ні хвилини спокою, поки не вернуся в лабораторію і не впевнюсь у марності своїх підозр. Довелося Квінтові ще раз спускати мене вниз.
— Тільки-но я вступив у великий підземний склеп, як одразу відчув: щось тут не так. Полишеного напризволяще тіла під киреєю не виявилося, хоча в повітрі досі висів жахний сморід паленого м’яса. А потім я почув отой звук — з далекого кутка лабораторії долітало тихе схлипування. Та я не дав себе пошити в дурні. Я знав, що тварюка затіяла одну зі своїх підступних ігор. Я крикнув їй сидіти тихо. Вона відповіла голосним, зухвалим лементом, вимагаючи випустити її на волю.
— Нараз мене пройняв циганський піт, і я звів очі. Вгорі наді мною ширяв немилосердно обезвічений темнолесник. Він заверещав, і в його голосі я впізнав свій: «Присягаю темнолесником! Я заб’ю тебе! Заб’ю!»
— Я поточився і перечепивсь об тонкий дріт, напнутий між двома шкляними колонами упорівень із кісточками. Гостра, мов бритва, шклянка упала вниз, глибоко зранивши мені голову і майже відтявши вухо. Кров засліпила мене, але я спромігся зіп’ястись на ноги. Я замахнувся порожньою ампулою на летючу бестію. Засичавши в безсилій люті, вона відступила — і я скористався зі слушної нагоди.
— Я прожогом кинувся до дверей, приклав печатку до потрібного місця і гулькнув у шпару. Щойно за мною замкнулися двері, як до мене долинув приглушений вереск роз’юшеного темнолесника. Він метався по лабораторії. Він товкся у двері. Він погрожував і благав — та я зоставався глухий до його погроз.
— Темнолесника було ув’язнено. Мені лишалось тільки сподіватися, що з часом камінна в’язниця стане його домовиною і загроза від жаскої почвари зникне назавжди. Що ж до мене, то я волів уже ніколи не повертатися до Старожитньої лабораторії, і — знищивши оті всі ниточки, які привели мене до неї — я намірявся відгородити її і від інших… — Він ухопив Маріс за руку. — Хто б міг подумати, що чиясь нога ступить туди коли-небудь знов!
***
— Будь ласка, прошу, — тихо благала
