Темнолесникове прокляття - Пол Стюарт

Хлопець пригадав, що спіткало професора, коли той востаннє переступив поріг лабораторії: страшенні рани, сповнений жаху погляд…

— Що ж воно за чудовисько криється за дверима? — голосно запитав Квінт і стенувся від моторошного передчуття. — Ще не пізно одуматися, Квінте. Чому б тобі не повернутися кругом і не звіятися? — звернувся він сам до себе. — Ніхто тебе не осудить. Ніхто про це й не знатиме…

Та навіть проказуючи ці слова, Квінт знав, що ніколи наповажне їх не візьме. Він розумів: коли він зараз поверне, як мовиться, голоблі, то вже ніколи, до гробу, не подарує собі такого боягузтва. Та й запізно вже відступати! Шляхи до відступу відтято ще з тої миті, як він допоміг ураженому шоком професорові дістатися ліжка позаминулої ночі, попустив йому комірець і звільнив його шию від важкого ланцюга…

Квінт сягнув до кишені свого камзолу і добув масивного золотого медальйона. Глибоко втяг у себе повітря, аби заспокоїтися… Узяв Велику печатку, приклав до її відбитку в різьбленому камені й крутнув нею ліворуч, праворуч…

Почулося тихеньке клацання. Двері безшелесно відчинилися.

— Там немає? — Лініус різко відкинувся на подушки, його обличчя сполотніло і напружилося. — Там немає… Але вона повинна там бути! Дитино моя, кинь-но оком іще разок.

— Мені дуже прикро… тату, — зніяковіла Маріс, — але скринька порожня.

— Ні, ні! — застогнав Найвищий Академік. — Не може бути! Лишечко, як я міг допуститися такого недбальства?

— Що тобі таке? — скрикнула Маріс. Тепер настала черга лякатися їй. Батько виглядав таким хворобливим, таким вутлим, таким мізерним проти величезного ліжка, де він лежав, розпачливо мотаючи головою з боку на бік. — Ти пам’ятаєш, куди клав Велику печатку?

Лініус звів на дочку жалісний погляд.

— Я дав її з себе скинути. Я був кволий, напівпритомний. Я віддав йому печатку і загадав покласти до скриньки. А тоді звалився на ліжко. Скільки його пам’ятаю, він ще ніколи…

— Чи не хочеш ти сказати?… — запитала Маріс, і перед дівчиною почала вимальовуватися правда.

— Квінт, — вичавив батько. — Велика печатка у Квінтових руках.

— А отже, і ключ до Старожитньої лабораторії, — стиха озвався Чіпус. — Гадаю, тобі час закінчувати розповідь, давній мій друзяко Лініусе.

Той кволо кивнув головою і бухикнув, прочищаючи горло.

— Що вправніше я орудував важелями та коліщатками на золотниковій платформі, то частіше звертався думками до прадавнього вченого, зображеного навстоячки за пультом керування Старожитньою лабораторією, як судилося стояти тепер мені. Я повернувся до Чорнодеревної палати і спробував прочитати давнє письмо, але його, як і саму різьбу, було спотворено до невпізнання. Одначе дещо мені таки пощастило розібрати: науковець прирозумів не тільки добути в лабораторії блискуна, а й удихнути в нього життя. Це стало можливим завдяки докладному відтворенню умов, наявних у Верхоріччі під час нальоту Матері Бур. Оскільки я дедалі краще відчував усі тонкощі функціонування лабораторії, а крім того, цілі місяці студіював першоджерела у Великій бібліотеці, у мені росло переконання, що я зможу повторити його досягнення.

— Лініусе, Лініусе, — звернувся до нього Чіпус, немов до малої дитини. — І до тебе не дійшло навіть тоді? Щось же та змусило найперших науковців покинути лабораторію та знищити різьблене письмо на чорному дереві. Вийшла якась страхітлива помилка, і вони не хотіли, аби катастрофа повторилася ще раз.

— Так, Чіпусе, — стомлено зітхнув Лініус, — та коли у твоїх руках сила Старожитньої лабораторії, коли ти відчуваєш її своїми пучками, Чіпусе, спокуса занадто велика! До моїх послуг були всі знання Великої бібліотеки. І я був певен, що мені усміхнеться доля там, де вони зазнали невдачі. І вона всміхнулася, Чіпусе. Спершу…

Чіпус похитав головою.

— Звичайно, звичайно, — пробубонів він. — Тепер мені все зрозуміло.

— Справді? — озвалася Маріс. — Тоді, Чіпусе, поясніть і мені, будь ласка, бо тато вже не на жарт мене лякає.

— Найперший учений на різьбі по чорному дереву зображений у мить, коли він вдихає життя у блискуна, — пояснив землезнавець. — Що сталося потім, історія замовчує, та, здається, нині я можу це сказати.

— І що ж? — поцікавилася Маріс.

— Він створив блискуна-самітника, — просто сказав Чіпус. — Величезного, потворного і, десь-найпевніш, виродка. То було не життя, знане всім нам, — життя, що закльовується у Верхоріччі, — а гидь, яка знищила свого творця і відтоді нишпорить по кам’яних щільниках!

— Не дивниця, що лабораторію зачинено, — зауважила Маріс, і на саму згадку про мерзенну тварюку кров похолола їй у жилах.

— Авжеж, ще й тунель замурували, — підхопив Чіпус. — Певно, сподівалися, що блискун залишиться довічним в’язнем. — Учений похитав головою. — Вони не врахували того, що минуть сторіччя — і тунель сам змінить свою форму, визволивши цю пекельну прояву.

Маріс здригнулася.

— Будь ласка, тату, — заблагала вона, — скажи мені, що то не ти створив криваво-червоного блискуна!

— Ні, дитино моя, не я, — відповів Лініус, і дріж струснув його тілом. — Хоча — оскільки після кожних відвідин лабораторії моя тривога зростала, — я відчував, що в кам’яних щільниках щось криється. Якесь страховисько сочило мене, підслуховувало. Я чув присутність чогось неймовірно злобного… О, Маріс, я вважав себе набагато розумнішим від Найперших учених. — Він проковтнув давкий клубок у горлі й спробував опанувати себе. — Розумієш, вони засмоктали в руру блискуна з кам’яних щільників, а тоді, коли на летючу санктафракську скелю вдарила могутня електрична буря і засягла в неї, вони скерували всю потугу бурі на лабораторію. Блискуна було підставлено під скажений удар блискавки. На різьбі це все добре видно.

Лініус похитав головою, і обличчя його скривилось у сумовитій усмішці.

— Звичайно, вони добули почварного блискуна — та й як могло бути інакше, коли його піддано дії такої сліпої сили! Але я, Лініус Паллітакс, найвидатніший