Темнолесникове прокляття - Пол Стюарт

— Зараз, — сказав Квінт, вовтузячись із Великою печаткою. Йому було важко її повертати, не зрушуючи з місця в камінній різьбі. — Може, подаси мені руку? — запропонував він.

Тварючка німувала. Квінт повернувся й обімлів — просто на нього зирив його двійник.

— Що за мана?

Двері безгучно розчинилися, і він лячно відступив на крок назад.

— Присягаю темнолесником! — посміхнувся другий Квінт. — Я заб’ю тебе. Заб’ю!

Над Квінтовою головою трісла шкляна опора і гримнула вниз. Кощава рука сягнула по Велику печатку, яка вислизнула Квінтові з рук. А тоді все довкола потонуло в мороці.

Лініус сів у ліжку і підібгав ноги під груди. Скінчивши свою розповідь, він виглядав виснаженим і змарнілим. Сльози каяття були всі виплакані, лишивши по собі почервонілі очі та блискучі пасмуги на щоках.

— О, тату, — тихо озвалася Маріс, нагинаючись до батька, щоб утішити його.

Та Лініус відхилився.

— Я не заслуговую на твоє співчуття після всього, що наброїв, — проголосив він. Його очі гарячково блукали довкола. — Після того, що я наслав на світ…

— Нині не час для самокатування, давній мій друже, — озвався Чіпус. — Ти був зухвалий і бездумний, що правда, то правда — та якщо ми поквапимось, то ще встигнемо відвернути катастрофу. Тепер від нас залежить, залишиться темнолесник запечатаним у Старожитній лабораторії чи ні.

— А як Квінт уже випустив його? — застогнав Лініус. — О, я ніколи собі не подарую, якщо з хлопцем сталося лихо. І Вітроногий Шакал також, — стиха додав він. — Він же здав юнака на мої руки.

— Постарайся не хвилюватися, Лініусе, — порадив Чіпус. — Яке пуття сушити голову над тим, що могло б статися? — він підвівся на краєчку ліжка. — Я негайно ж повертаюся до кам’яних щільників.

Лініус глипнув на старого бібліотекаря.

— Ти зробиш це для мене? — запитав Академік.

— Звичайно ж, Лініусе, — лагідно відповів Чіпус. — Задля тебе та Санктафракса.

Лініус повагом кивнув головою.

— То ти мав би бути Найвищим Академіком, — сказав він, — а не я. — Раптом він рвучко відкинув ковдри і спустив ноги на долівку. — Але я не пущу тебе самого, Чіпусе. Я маю йти з тобою. — Він устав. — Ми…

— Тату! — зойкнула Маріс, коли Лініус поточився вперед, і мов підтятий, повалився додолу. Оббігши круг ліжка, вона схилилася над батьком. — Ти ще такий кволий, — похитала головою дівчина.

— Твоя правда, дитино, — жалісно прохрипів професор. — Пуття з мене ніякого. Жодної надії…

— Цить, — ніжно притулила вона долоню йому до вуст. — Ми й самі упораємось. Ти стільки всього пережив… — Вона повернулася до Чіпуса. — Чи не допомогли б ви мені?

Підхопивши Лініуса попід пахви, вони підвели його з долівки й обережно вклали на ліжко. Він важко впав на подушки. Очі його заплющились.

Чіпус схилився над Найвищим Академіком і заговорив неголосно, але рішуче.

— Лініусе? Ти мене чуєш? Часу обмаль.

Лініусові повіки затремтіли.

— Лініусе, мені треба знати, як дістатися до Старожитньої лабораторії. Від Великої бібліотеки вниз до Скельного серця веде Бібліотекарів хід, але…

Лініус розплющився і нахмурив брови.

— Бібліотекарів хід? — перепитав він. — Що воно таке?

— Прямовисний тунель, давній і потаємний, — пояснив Чіпус.

— Його спорудили землезнавці багато сторіч тому.

— Уперше чую, — похитав головою Лініус. — Знав би про нього давніше — ніколи б не спускався вниз у тій жахливій небовій клітці. — Він помовчав. — Отой хід… чи не виходить він у широкий поземний тунель?

— Так, — жваво підтвердив Чіпус. — Так, виходить.

Лініус кволо кивнув головою.

— Це — Великий Західний тунель, — стиха, ледь не пошепки пояснив він. — Ви маєте йти в той бік, де повітря світиться найяскравішою червінню. — Він хвильку помовчав. — Рухаючись далі, ви побачите, що внутрішні скельні зрушення подекуди порозколювали тунель на дрібніші відгалуження. На кожній розтоці вам доведеться повертати до лівого тунелю.

— Щораз до лівого тунелю, — закивав головою Чіпус.

— Біля останньої розтоки потрібний вам прохід скидатиметься на глухий кут, — пояснював Лініус далі. — Але то тільки так здається. Ти протиснешся між обваленим скеллям. Лабораторні двері будуть на тому боці. — Він розплющив очі і задивився кудись у простір перед себе. — О, який я немічний! Так і хилить на сон, — простогнав він. — Та коли я засну, мене переслідуватимуть такі видива! О, Чіпусе, ти навіть не уявляєш…

Чіпус нічого не відповів. Він сягнув у шкіряний бесаг і добув пляшечку з фіолетовою рідиною. Відкрутивши ковпачок, простяг її Лініусові.

— Випий оце, — припросив він лагідно. — Воно допоможе тобі заснути.

— Але сни… — почав Лініус.

— Про сни воно подбає теж, друзяко, — запевнив Чіпус. — Слово честі.

— Випий, тату, — підпряглася Маріс. — Як прокинешся, світ постане зовсім ув інших барвах.

Лініус сягнув уперед. Він обхопив пальцями шкляну пляшечку, підніс до губів і осушив хильцем.

— На смак нічогенька, — похвалив він і повернувся до старого бібліотекаря. — Ну, йди вже Чіпусе, тільки чимдуж налягай на ноги. Якщо буде на те воля Неба, ти ще встигнеш.

— На все воля Неба, Лініусе, — відрік Чіпус. — І Землі теж. — Він повернувся кругом і сягнистою ходою рушив до дверей.

Лініус знову відкинувся на подушки. Його повіки налилися оливом.

— І ще, Чіпусе, — додав він мляво. — Пообіцяй мені… що ти… що ти подбаєш… — Голос його завмер. За кілька секунд у кімнаті розляглося спокійне, ритмічне дихання.

Чіпус усміхнувся.

— Приємних