Темнолесникове прокляття - Пол Стюарт
— Я все частіше й частіше навідувався до Великої бібліотеки. Якби мені пощастило непохибно з’ясувати породу своєї тварючки, гадаю, можна б якось зарадити лихові. — Він помовчав. — А тоді я впав. Дурнішого не придумаєш! Доти мені тисячі разів доводилося сходити з підвісного кошика на колоди дерев’яного помосту, а цього разу — чудасія та й годі! — надав мене лихий послизнутися і гримнути додолу.
Маріс зойкнула.
— То он як ти ушкодив собі ногу. А мені казав…
— Сам знаю, що казав, — урвав Лініус. — Мені не хотілося втягувати тебе в цю історію. Ось чому я послав по сина Вітроногого Шакала. Мені потрібен був хтось, кому б я довірився, хто допоміг би мені виконати завдання, з якими я сам би не впорався. Я послав його в бібліотеку…
— Мало не на видиму смерть, — звинувальним тоном проголосив Чіпус. — Зелений новачок, який уявлення не має, як поводитися з мотузяними переходами та підвісними кошиками. Якби я його тоді не виручив, він би запевне вбився.
— Слушно, — поспішив погодитися Лініус, — але я був у паніці, Чіпусе. На моїх очах у лабораторії діялося щось несвітське. Щось химерне. Щось страхітливе…
Чіпус замовк. Маріс присунулася до Лініуса.
— Тату, що то було? — запитала вона.
Лініус здригнувся і знову втер спітніле чоло.
— Після мого нападу на тварючку, вона кілька день не витикала носа з кутка. Вона змостила там собі щось схоже на кубло з моєї старої киреї, стільця від конторки та численних клаптиків пергамену, поназбируваних кругом. І я взагалі не знав би, там вона чи ні, якби не її голос…
— Вона розмовляла з тобою? — здивувалася Маріс.
— Якщо можна це так назвати, — знову стенувся Лініус. — Усі мої слова вона повторювала своїм тоненьким шепітливим голоском. Повірте, у мене аж мурашва лазила поза спиною. Тож я перестав балакати з собою — це й так звичка не з найкращих, а тут, коли повторюють кожне твоє слово, на душі стає просто моторошно. Але тварючку це не спинило. Вона просто без кінця проказувала вголос усе, що я правив при ній раніше, — Лініус знову мерзлякувато повів плечем. — Та це ще не найгірше, о, ні…
— А що ж, тату? — тривожно запитала Маріс.
— Вона мавпувала мій голос, вправляючись знов і знов, аж поки забалакала достоту, як я. Жах охопив мою душу. Що ж я все-таки породив? А тим часом, поки мене діймала тривога, вона цілими днями не вилазила зі свого темного лігва. Але що вона там замишляла, коли мене не було в лабораторії? Чи безпечно залишати її саму в Старожитній лабораторії хоч на часину довше? Може, мені слід її закути чи навіть, — на думку про це я жахнувся — знищити? — Лініус помовчав. — Зрештою я надумав спочатку постежити за нею, а вже потім вирішувати, що почати.
— Тож-бо одного вечора я вдав, ніби йду, як завжди, приклав печатку до дверей і ждав, поки вони плавко відчиняться. Тільки цим разом, замість вийти назовні, я відступив убік, а коли двері знову зачинилися, схоронився за в’язкою висячих рур та й давай чекати. Тварючка у своєму лігві, здавалося, також чекала, дослухаючись, чи який звук не викаже моєї присутності. Потім із кутка долинуло тихеньке хихотіння. Кров похолола мені в жилах.
— «Лініусе, Лініусе, телепню ти старий, — почув я свій голос. — Що ти собі думаєш? Присягаю Небом, ти забув би й свою голову, якби не мав її на в’язах».
— Я припав оком до вічка у сплеті рур та патрубків і вдивлявся в сутінь у далекому куті лабораторії. Те, що я побачив, сповнило мене нудотним жахом. Тварючка вилізла зі свого лігва і майнула на середину лабораторії. Вона мала на собі мою стару кирею, обличчя ховалося під каптуром, і завбільшки вже була, як я. Та найдужче вражало не те. Було щось іще, від чого я заціпенів і закусив губу. — Лініус похитав головою, уявивши жахливу картину, що відкрилася в ту мить його очам. — Потороча висіла в повітрі щонайменше за три лікті від землі. Далі відкинула назад каптура своєї киреї, і поки я пантрував за нею — з роззявленим ротом, боючись дихнути, — баньки у тварюки звузилися, чоло збрижилося, вуха вкоротилися, і ось…
Від надміру почуттів голос Лініусів урвався.
— Усе гаразд, тату, — сказала Маріс зі слізьми на очах. — Усе гаразд.
— Ні, Маріс, доню моя, не все гаразд. Бачите, тварюка перевернулася мною!
— Перевертень! — вигукнув Чіпус. — О, Лініусе, це навіть гірше, ніж я побоювався.
— Я цілими годинами переховувався, спостерігаючи за тварюкою, що ширяла по лабораторії, перекидаючись усілякими істотами, побаченими у прочитаних сувоях, і незмінно повертаючись до найулюбленішої подоби. Моєї!
— Нарешті вона начебто втомилася і поповзла в пітьму до свого барлога. А я непомітно вислизнув за двері.
— Я негайно повернувся до Санктафракса. Викликав до себе свого молодого учня. Я знав напевне, який саме сувій він мав доправити з Великої бібліотеки. Манускрипт висів на самім вершечку, на горішніх відгалуженнях «Повітряних істот», там де «Небесні» перехрещувалися з…
— «Легендарними», — докінчив замість нього Чіпус. — Ти створив… темнолесника!
Лініус кивнув головою. На нього шкода було дивитися.
— Квінт приніс сувій, я його прочитав, — стиха провадив він. — І мороз пішов мені поза шкірою. Написаний прадавнім нерозбірним письмом, він ряснів, як і годиться, народними переказами та повір’ями. Та що далі я читав, то дужче пересвідчувався, що породив саме цю тварюку.
— Вважається, ніби темнолесник, або Предковічний Мандрівець, народився перед кількома ерами у Верхоріччі. Як відомо, то була лихолітня пора, ще давніша за ту, коли Матір Бур заронила життя у землях Світокраю. Темнолесник був істота старожитня, один із тих упирів та гемонів, якими кишіло небо і які гризлися між собою,
