Темнолесникове прокляття - Пол Стюарт
Квінтові повіки затремтіли і розплющилися. Його збентежений погляд ковзнув по дівчині.
— Маріс, — суворо промовив хлопець, — а що ти тут робиш?
— Ми прийшли тобі на допомогу, — пояснила дівчина. — Чіпус і я…
— Чіпус? — перепитав Квінт, блукаючи очима по похмурій лабораторії. — Чіпус тут?
— Він у тунелі, — відказала Маріс. — Там знову об’явився отой страшенний криваво-червоний блискун…
— Блискун знову повернувся? — перепитав Квінт. Він сів і торкнувся рукою голови. — А я про нього й забув. Останнє, що пригадую, — як я балакав з отим чудом-юдом… — Він затнувся. — А потім сталася якась дивовижа…
— Так ти бачив оту тварюку? — жахнулася Маріс. — Вона плавала в повітрі? Рогата? Із противною лускатою шкірою?
Квінт нахмурився.
— Ні, — стиха відказав хлопець. — Нічого такого. Воно було невеличке, худе як скелет, мало великі очі, аж поки… аж поки одмінилося і… стало, як я!
— Як ти! — сплеснула руками Маріс. — Ну, звичайно ж!
— Що? — не зрозумів Квінт.
— Ота тварюка може прибрати будь-якої подоби, досить їй захотіти, — пояснила Маріс. — Батько це все пояснив. Вона — перевертень!
— Перевертень? — здивувався Квінт.
Маріс гірко кивнула головою.
— Квінте, мій батько породив темнолесника, — прошепотіла вона.
Квінт дивився на неї — очі широко розплющені, рот роззявлений.
— Не розумію, — зізнався він нарешті. — Темнолесника? Але ж вони водяться лише в міфах та казках. Насправді ніяких темнолесників не буває.
Маріс проковтнула давкий клубок.
— Один уже є, — сумно ствердила вона.
Через силу спинаючись на рівні ноги, Квінт пригадав руку, яка п’ялася до його грудей. Зиркнув на них — і ахнув. Великої печатки не було. Хлопець повернувся до Маріс.
— Воно забрало печатку твого батька, печатку Найвищої канцелярії, — простогнав Квінт. — Що я тепер йому скажу? Ох, і бовдур же я! Воно мене дурило, а я повірив… — Він нервово закусив спідню губу, згадавши те все, що тварючка намолола про Лініуса. — Маріс, — глухо сказав хлопець, — темнолесник ненавидить твого батька.
— Мій батько! — скрикнула Маріс. — Треба негайно вернутися до нього і попередити, що темнолесник вирвався на волю! — Вона гірко похитала головою. — Він так намагався не дати йому втекти! О, Квінте, краще б ми нікуди не втручалися. Це все через нас. Тепер його життя в небезпеці!
— Аби ж то знаття! — вигукнув Квінт. — Ми ж бо хотіли допомогти.
Маріс журно похитала головою, підвелася і квапливо рушила до дверей.
— Ходімо! — гукнула вона. — Нам треба повернутися чимхутчій!
— А як же Чіпус? — запитав Квінт. — І блискун?
— Любий безстрашний Чіпус, — промовила Маріс. — Він став до бою з блискуном, аби я втекла і відшукала тебе. Гріх кидати його. Мерщій до нього, Квінте!
Маріс покинула лабораторію перша, за нею війнувся Квінт. Він був більший за дівчину і, пірнаючи в щілину, зачепив двері. Не встиг він вискочити, як розітнувся раптовий хрускіт — то в щілині трісла труба, що заклинила двері.
— Рура! — закричав Квінт.
Маріс крутнулася на підборах, ухопила Квінта за простягнену руку і шарпнула на себе. Не втримавши рівноваги, вона поточилася назад і обоє повалилися на землю. Двері Старожитньої лабораторії з ляском зачинилися за ними.
— Замкнулися навіки, — прошепотіла Маріс.
— На лихо, запізно, — похмуро кинув Квінт. Він підвівся сам і допоміг підвестися Маріс. — Тікаймо звідси.
Вони знову пропихалися між кам’яним завалом та стіною, а потім — до іншого кінця тунелю. Діставшися розтоки, де тунель утворював чотири відгалуження, Маріс здивовано роззирнулася.
— Чіпус був тут, — оголосила дівчина. — А блискун з’явився звідтам. Я чула, як вони стялися…
— Шукаймо далі, — вирішив Квінт. — Можливо, Чіпусові пощастило втекти.
Вони скрадалися навшпиньки похмурим тунелем. Маріс із ліхтарем, високо піднесеним у тремкій руці, попереду. Зненацька мерехтливе світло вихопило з пітьми дрібну постать з розкинутими кощавими руками, простерту долі просто них.
— Чіпус? — здавлено зойкнув Квінт.
Вони сторожко наблизилися. Тіло розпласталося ниць. Маріс побачила знайоме «паперове» вбрання, затиснуту в сухій, як у скелета, руці дерев’яну патерицю з галкою.
— О, Чіпусе! — заголосила дівчина.
Квінт схилився над мерцем.
— Упізнаю це місце, — проголосив він. — Ми біля входу в тунель, який веде до лігва блискунців.
Маріс розгублено закліпала очима. Де він тут бачить якісь ходи?
— Мабуть, камінням завалило, — припустив Квінт. — Ну, звісно ж, поглянь, — він показав на різьблений цурпалок, що стримів зі скельної тріщини. — То кінець Чіпусової патериці. Певне, він зламав її, коли підважував оту здоровенну кам’яну брилу.
І тут із-під бганок бахматої киреї почулося хрипливе зітхання. Квінт подався вперед і спробував повернути голову старого бібліотекаря обличчям до себе. Та щойно він до неї діткнувся, як тіло вченого звів раптовий корч, і воно перевернулося. Голова його затряслася, руки й ноги зашарпались, а спина затіпалась, важко б’ючись об землю. Квінт скрикнув і відсахнувся. Чіпус підвів повіки і, здавалося, був здивований.
Квінт заціпенів, а Маріс нажахано зойкнула — перед ними було зовсім не те обличчя, яке вони досі знали. Запалі щоки, висхлі щелепні м’язи, шкіра щільно облягає кістки! Губи — колись повні й виразні — обернулися на дві сухі вузенькі смужечки, такі зморщені й постягувані, що оголювалися зжовклі зуби, вишкірені у зловорожій гримасі. Та найбільше вражали Чіпусові очі. Кремово-білі, без жодного натяку на зіниці чи рогівку, вони сліпо зирили на Маріс та Квінта, аж їм мороз ішов поза спиною.
