Артеміс Фаул. Розум проти чарів - Йон Колфер

Артеміс відчув, як давкий клубок підкотив йому під горло. І сам йому вельми здивувався: таке на нього не схоже.

— Авжеж! Хай тільки повернеться батько.

— Любий, чи не міг би ти закрити оту кляту дірку між гардинами? Це світло так і ріже очі.

— Залюбки, мамо.

Артеміс навпомацки пішов через кімнату, пильнуючи, як би то не перечепитися через котру-небудь присадкувату скриню з одежею, а скринь тих багато було розкидано по підлозі. Ось нарешті його пальці торкнулися м’якої оксамитової матерії. На мить він відчув гостру спокусу шарпнути гардини, аби море світла ринуло в покій… але тільки зітхнув і закрив щілину.

— Дякую, любий. І, до речі, нам треба якось позбутися тієї дівки-покоївки. Таке ледащо — не здатна ні на що.

Артеміс прикусив язика, аби не сказати того, що думав. Джульєтта ось уже три роки вірою і правдою служила Фаулам, працюючи в їхньому маєтку. Що ж, скористаємося з материної забудькуватості…

— Звісно, твоя правда, мамо. Я й сам уже давно хотів це зробити. У Лаккея є сестра — гадаю, вона чудово впорається з цією роботою. Здається, я тобі вже розповідав про неї. Звати її Джульєтта.

— Джульєтта? — насупилася Ангеліна. — Так— так, ім’я начебто знайоме. Ну та будь-хто краще впорається за те дурнувате дівча, що нам оце служить. Коли вона зможе взятися до виконання своїх обов’язків?

— Та негайно. Зараз скажу Лаккеєві, щоб привів її з їхнього будиночка сюди.

— Ти такий добрий хлопчик, Артемісе. А зараз ходи поцілуй свою мамусю.

Артеміс ступив у тінь просторого материного халата. Від неї пахло такими невловними парфумами, ніби квіткові пелюстки, які допіру впали на плесо ставка. А руки материні були холодні й слабкі.

— Ой, любий… — прошепотіла вона, й від цього шепоту Артеміса морозом дернуло по спині. — Я чую їх. Ночами. Вони повзуть по подушках, заповзають мені у вуха…

Артемісові знов підступив гіркий клубок до горла.

— Може, нам усе-таки розсунути гардини, мамо?

— Ні-ні! — Мати розплакалась і випустила сина з обіймів. — Ні! Бо тоді я їх ще й побачу.

— Прошу тебе, мамо…

Та все було дарма. Хвороба надто міцно тримала матір у своїх лабетах. Анґеліна забилася в найдальший куток ліжка й натягла ковдру під саме підборіддя.

— Нехай же прийде сюди та нова дівчина.

— Добре, мамо.

— Хай вона принесе нарізаного огірка й води.

— Так, мамо.

Ангеліна блиснула на нього підозріливим поглядом.

— І годі тобі називати мене мамою! Не відаю, хто ти такий, але вже ж точно не мій маленький Арті.

Артеміс заморгав, стримуючи навалу непроханих сліз.

— Ну звісно. Перепрошую, ма… Перепрошую.

— Гм. І не смій приходити сюди знову, а то я скажу чоловікові, щоб зайнявся тобою. Знаєш, він дуже важлива особа.

— Дуже добре, пані Фаул. Більше ви мене не побачите.

— От і чудово. — Ангеліна раптом заклякла. — О, ось! Ти чуєш їх?

Артеміс похитав головою.

— Ні, я не чую ніяких…

— Вони прийшли по мене! Вони скрізь!

У пошуках рятунку Ангеліна з головою пірнула під ковдру. Збігаючи вниз по східцях, Артеміс усе чув позаду її нажахані ридання.

Книга виявилася куди впертішою, ніж Артеміс сподівався. Вона начебто свідомо чинила йому опір, та ще й як затято! Через які тільки програми він її не пропускав, а комп’ютер усе видавав нульовий результат.

Артеміс роздрукував кожну сторінку й порозвішував аркуші по стінах свого кабінету. Іноді, буває, виведеш на папір — і краще розпізнаєш проблему. Такого письма він зроду ще не бачив, і все ж таки ці літери мали напрочуд знайомий вигляд. Текст — явна суміш символів і знакової абетки — блукав по сторінці ніби навмання, без жодного очевидного порядку.

Комп’ютерній програмі необхідна була якась система відліку, потрібен був вихідний пункт, від якого можна було б відштовхнутися, щоб вибудувати розшифрування. Артеміс брав кожен знак окремо й порівнював з англійською, китайською, грецькою, арабською та кириличною абетками, дійшов навіть до давньо-кельтського, огамічного письма. Безрезультатно.

Роздратувавшись від невдач, Артеміс прогнав Джульєтту, що принесла бутерброди й тим самим відірвала його від роботи, — і перейшов до символів. Найчастіше трапдялася піктограма, яка зображала чоловічу фігурку. Це так він припустив, що чоловічу, але ж, коли зважити на його обмежене знання анатомії Чарівного Народу, фігурка цілком могла виявитись і жіночою. Враз йому сяйнула ідея. У програмі «Надпотужний перекладач» він відкрив теку під назвою «Стародавні мови» й вибрав єгипетську.

Нарешті! Збіглось! Символ «чоловіча фігурка» дуже скидався на символічне зображення бога Анубіса, знайдене на внутрішніх стінах гробниці Тутанхамона. Це узгоджувалося й з іншими його знахідками. Пам’ятки найдавніших писемностей розповідали про ельфів та фей, припускаючи, що їхня цивілізація передувала людській. Схоже було, ніби давні єгиптяни просто взяли якесь письмо, що існувало до них, і пристосували його до своїх потреб.

Траплялися й інші подібні риси. Одначе гном’ячі та єгипетські знаки все ж настільки різнилися між собою, що комп’ютерна програма не вловлювала схожості між ними. Тож не лишалося нічого іншого, як виконати всю роботу вручну. Кожен знак гном’ячого письма довелося збільшувати, роздруковувати на принтері, а тоді вже зіставляти з ієрогліфами.

Від передчуття успіху шалено калатало в грудях серце. Чи не кожному чарівному знакові, чи не кожній піктограмі знаходився свій ієрогліфічний, єгипетський відповідник. Більшість з-поміж них мала універсальний характер, скажімо, сонце чи птах. Але декотрі здавалися вкрай неприродними, тож доводилося потрудитися над ними, щоб до чогось припасувати. От, наприклад, фігурка Анубіса. Тут вона аж ніяк не могла означати бога-пса, й Артеміс надав їй значення короля Чарівного Народу.

Ще й