Артеміс Фаул. Розум проти чарів - Йон Колфер
— Лаккею, подай мені, будь ласка, окуляри.
Лаккей відщебнув від пояса окуляри для нічного бачення і вклав їх у простягнуту Артемісову руку. Задзижчав механізм: об’єктив апарата автоматично налаштовувався на освітлення.
Артеміс закріпив окуляри на обличчі. Усе довкола набуло зеленавого відтінку. Зробивши глибокий вдих, хлопець утопив погляд у колихливу сутінь. Щось сиділо навпочіпки там, на маті, сплетеній з рафії, і неспокійно сіпалося навіть від тієї дещиці світла, що туди проникала. Артеміс навів фокус. Те створіння виявилося маленьким, надзвичайно маленьким, і воно куталося в брудну шаль. А скрізь довкола стирчали з грязюки порожні пляшки з-під горілки. Назовні з-під шалі тяглася тільки одна рука, одне зап’ястя, причому начебто зелене. А втім, окуляри для нічного бачення все роблять зеленим…
— Мадам, — звернувся до знахарки Артеміс, — я маю для вас одну пропозицію.
Створіння сонливо затрясло головою.
— Горілки, — прохрипіло воно таким голосом, мовби хто дряпонув цвяхом по шкільній дошці. — Горілки, англійцю!
Артеміс посміхнувся. Так-так, хист до мов, відраза до світла. Все начебто збігається…
— Я, власне, ірландець, — виправив він. — Ну, то як щодо моєї пропозиції?
Знахарка хитро покрутила кістлявим пальцем:
— Спочатку пити. Потім говорити.
— Лаккею?
Охоронець сягнув до однієї з численних своїх кишень і видобув звідти чвертку найкращого ірландського віскі. Артеміс узяв пляшечку, але не подав туди, в морок, а відвів руку на світло, виманюючи знахарку. Лівою ледве встиг скинути окуляри, коли схожа на лапу рука вихопилася з мороку й схопила пляшечку. Сумнівів не лишилося: плямиста зелена рука!
Артеміс насилу притлумив переможну усмішку.
— Лаккею! Заплати нашому другові. Повністю. І затямте, пане Нґуєне: все це має лишитися між нами. Ви ж не хотіли б іще раз здибатися з Лаккеєм?
— Ні, ні, пане Фауле! Мої вуста — могила!
— Не забувайте про це. А то Лаккей зробить так, що ваші вуста опиняться у справжній могилі.
І Нґуєн дременув провулком геть — такий раденький, що лишився живий, аж не дав собі клопоту перелічити паку американської валюти. На нього це було зовсім не схоже. Хоча йому видали домовлений гонорар повністю — усі двадцять тисяч доларів. Непогано, як за півгодини роботи.
Артеміс обернувся до знахарки:
— Мадам, ви маєте одну потрібну мені річ.
Кінчиком язика знахарка злизала краплину алкоголю, яка затрималася в кутику рота.
— Авжеж, ірландцю. Хвора голова. Гнилий зуб. Я лікувати.
Артеміс знов надяг окуляри нічного бачення й присів навпочіпки, щоб очі були на рівні очей співрозмовниці.
— Мадам, я цілковито здоровий, коли не брати до уваги легкої алергії на пилових кліщів, але в цьому навряд чи й ви мені допоможете. Ні, мені від вас потрібне щось зовсім інше. Ваша Книга!
Карга заклякла. З-під шалі на юного гостя блиснули очі.
— Книга? — обачливо перепитала вона. — Я книги не знати. Я людей лікувати. Хочеш книги — ідеш до книгарні.
Артеміс зітхнув, щоб показати: терпець йому ось-ось урветься.
— Та ніяка ви не знахарка! Ви — летючий дух, спрайт, п’шог, кадалун, фея, ельфиня. У різних мовах для вас є різні назвиська, але суть одна. І мені від вас потрібна ваша Книга.
Довгу мить карга мовчала, а тоді різким порухом скинула з чола шаль. У зеленому світлі окулярів нічного бачення її риси враз нагадали Артемісові потворну маску — з тих, що надягають на Геловін. Над довгим гачкуватим носом палали щілинки золотавих очей. Кінчики вух були загострені, а пристрасть до алкоголю надала її шкірі жовтаво-сірого відтінку.
— Якщо ти, чоловічку, знаєш про Книгу, — поволі вимовила вона, борючись із дією віскі, — то мусиш знати й про чарівну силу, яку я маю в кулаці. Ось я тільки клацну пальцями — і тебе немає!
— Нічого такого зі мною не станеться, — здвигнув плечима Артеміс. — Подивіться на себе. Ви ж ходячий труп. Рисова горілка притупила ваші чуття. Тепер ви тільки й можете, що виводити бородавки. Жалюгідне видовище. Я прийшов урятувати вас — в обмін на Книгу.
— А навіщо людині здалася наша Книга?
— Це вже не ваш клопіт. Вам треба тільки знати, який вам лишається вибір.
Гострі вушка ледь помітно затремтіли. Який там іще вибір?
— Отже: або ви відмовляєтеся віддати нам Книгу, й ми повертаємося додому, лишивши вас догнивати в цьому бруді…
— Атож, — швидко мовила стара. — Це і є мій вибір.
— Ну, не треба так швидко… Якщо ми поїдемо без Книги, то ви не доживете й до завтрашнього дня.
— Не доживу? До завтра? Ха-ха-ха! — зареготала знахарка. — Та я ще тебе переживу років на сто. Навіть ті з чарівного народу, що опинилися у світі людей, можуть жити віки.
— Але не ті, хто одним духом проковтнув чвертку святої води, — зауважив Артеміс, постукавши пальцями по випорожненій пляшечці.
Знахарка зблідла, а тоді заверещала, завила, заголосила пронизливо й жахливо.
— Свята вода! Ти вбив мене, чоловічку!
— Ваша правда, — визнав Артеміс. — З хвилини на хвилину лютий вогонь запече, пожираючи вас зсередини.
Стара помацала свій живіт: чи не починається вже?
— А що ж друге — що ще ти даєш мені на вибір?
— Ага, то ви вже готові мене вислухати? Дуже добре. Другий варіант вибору. Ви даєте мені Книгу всього на тридцять хвилин. Через півгодини я повертаю вам ваші чари.
У знахарки одвисла щелепа:
— Повернеш мені чари? Але ж це неможливо!
— О, ще й як можливо. Я маю дві ампули. В одній — вода з чарівного джерела, що б’є на шістдесят метрів нижче кола Тари. Ця місцина має чи не найдужчу
