Стонадцять халеп Остапа Квіточки - Олександр Степанович Дерманський

— А хто? — від хвилювання недодідькові аж у горлі пересохло.

— Грішники, — випалив Куць. — Чого ти на мене так вирячився? Вже чотири роки нашим пеклом керують грішники. Саме стільки минуло від їхнього повстання. Мітингували-мітингували, а тоді зчинили такий заколот, що куди там! Ми й чхнути не встигли, як вони захопили владу. Тепер не ми їх, а вони нас у казанах варять.

Вельзепер спробував ковтнути слину, але закашлявся:

— Ка-хи! Ка-а-хи-и-и! Чортівня... ка-а-а-хи-кхи-ихи... якась...

— Отакі-то справи, колего, — прицмокнув язиком Куць, луплячи Вельзепера кулаком по спині. — І ніякої чортівні. Не віриш — спустися в Долину й переконайся. А я не піду, бо там таке робиться: сім шкур з нашого брата луплять. Я ледве звідти ратицями накивав. Оце в горах переховуюся. Але взагалі, думаю нагору пробиватися, там тепер безпечніше.

— То це ж я що, — процідив Вельзепер, — тепер уже ніколи не стану гаспидом? Ніколи?.. — він заплющив очі і стис кулаки. Здавалося, увесь його багатолітній відчай зібрався тієї миті докупи в знеможених грудях і, не в силі більше триматися там, вихлюпнувся назовні розпачливим криком.

Байбак 

Сонечко поволеньки піднімалося над полями. Перший осінній день обіцяв бути погожим і теплим.

Остап квапився: вийде не дуже гарно, якщо він запізниться на роботу у перший же день. Ні, він постановив собі одразу справити на своїх колег і начальство приємне й незабутнє враження. Ну, й на підлеглих, звісна річ. Тому всілякі там запізнення зовсім не входили в його плани.

Дорога, що звивалася між скошеними ланами, вивела Остапа на пагорб. Далеко попереду, за ріденькою лісосмугою, виднілися перші хати. Остап зиркнув на годинник. «Ні, не встигну, — подумав він, — треба поквапитись». І юнак побіг.

Біг він, долаючи силу опору вітерця, що чіплявся йому за вуха. І все було б добре, такими темпами Остап точно устиг би до початку робочого дня, але на дорогу, просто йому під ноги, раптом вискочило щось волохате. Хлопець заточився і з усього розгону заорав носом у дорожній пил.

Піщано-жовта спина пухнастого звіра, що так нахабно збив Квіточку з ніг, майнула в густі бур’яни.

— Стій! — вигукнув Остап. — Стій!.. І звідки ти тут узявся? Ану, стій, бо все одно дожену, стій!

«Дивно, — міркував юнак, женучись за тваринкою, це ж нібито байбак. Звідки тут байбаки — вони ж у цих краях не водяться. Цікаво, цікаво... Чи, може, то й не байбак? А що ж воно таке? Нічого, зараз розберемося, дай-но тільки наздогнати...»

— Стій, зупинися, я хоч тебе роздивлюся! — гукав Остап, що вже геть звернув з дороги, переслідуючи дебелого гризуна.

Байбак мчав, не озираючись. Він не дуже любив, щоб його роздивлялися. Аж ось гризун добіг до чималенької нори і, зупинившись на мить і зиркнувши-таки на свого переслідувача — ну от, мовляв, і все, бувай здоровий, — гулькнув під землю.

— От, зараза! — відхекуючись випалив Остап. — У нору, так? Ні-ні, цього не буде, Остапа Квіточку ще ніхто безкарно з ніг не збивав... ну, принаймні, не всякі там байбаки. І де ти тут узявся, га? Вилазь! Вилазь, кажу! — Квіточка став рачки і зазирнув у темний отвір.

Звідти на нього глипали байбакові очі.

— То ти оце так, ге, — бурчав Остап, — у нору, і до побачення? Е, ні, голубе. Як у нору, то в нору...

Хлопець глибоко вдихнув і засунув голову в темну, вологу діру. В норі стояв спертий тваринячий дух. Щойно Остапові очі трохи призвичаїлися до темряви, він побачив байбака, що сидів навпроти й з цікавістю дивився на незваного гостя.

— Здоров був, — привітався Остап. — І нащо ти мене завалив? Але ж і тхне тут у тебе. Провітрювати нору треба, дорогенький.

Спочатку байбак злякався. А хто б не злякався, якби в його помешкання впхалася незнайома голова у віночку. От і гризун злякався. Але, побачивши, що непроханий гість далі не просувається і нічого поганого, нібито, не робить, тваринка зацікавилася вінком і рушила прямісінько до нього.

— Ти чого? — насторожився Остап і хотів витягти голову з нори, але вона чомусь не витягувалася. — Чого тобі, звірюко?! — вже трохи злякано вигукнув хлопець.

У відповідь гризун лише вишкірився, показуючи гостеві дебелі жовті зуби, і почав обнюхувати його обличчя.

Поки юнак подумки вгадував, за що буде вкушений перше, тваринка відгризла від вінка на його голові жовту квіточку і заходилася з апетитом її жувати.

— Смачного, — промовив Остап.

Байбак одну за одною оббирав квіти з Остапової плетениці, увесь час лоскочучи Квіточку попід носом вусами, а коли ставав на задні лапки, щоб дістати до верхніх квітів, — то й хутром живота. І ось спертий підземний дух укупі з оцим лоскотанням зробили свою чорну справу. Остап чхнув.

Краще б він цього не робив. Що скоїлося з байбаком! З переляку нещасна тваринка підскочила і тріснулася головою об склепіння власної нори, а потім розвернулась до Квіточки задом і давай гребти землю прямо йому в обличчя.

Остап шарпнувся з нори, та ба — вуха. Тепер Квіточка знав, що його заточило в цьому підземеллі. Вуха, трясця б їх узяла! Вони не пускали. Розчепірившись наче, локатори, Остапові вуха зачепилися за краї отвору і ніяк не хотіли вилазити з нори.

І тоді хлопець перепудився по-справжньому. Він лиш на хвильку уявив, що може отак простояти аж до вечора, — і ледь не зомлів. Увечері ж футбол по телевізору!

— Допоможіть! — закричав Остап, але голос його потонув у заплутаних тунелях нори.

Тоді Остап гукнув ще дужче:

— Рятуйте!!!

Нечисте місце

Відчайдушне репетування нарешті-таки пробилося назовні — через один із запасних виходів з нори. Щоправда, спотворене земляним лабіринтом, воно мало чим нагадувало Остапове «рятуйте!», тож із-під землі вилетіло щось приблизно таке: «У-у-уй-й-й!»

Якраз оце «у-у-уй-й-й!» і почуло подружжя Тягниряднів. Чоловік з жінкою проходили неподалік, повертаючись із районного центру, куди вони зраночку ходили базарувати. Тягнирядниха несла в кошику стару облізлу гуску, яку так і не вдалося продати. Хоч як жінка не видавала птицю за молоду і перспективну в плані яєць і гусенят холмогорську гуску, проте на базарі ніхто не йняв їй віри. Отже, птиця тріумфально поверталася додому. По всьому було видно, що вона з самого початку не підтримувала ідеї з самозванством. Мабуть, саме про це,