Стонадцять халеп Остапа Квіточки - Олександр Степанович Дерманський

Керівник відділу

гаспид нижчої категорії

Люцивул Шкварчак.

— То що, ходімо? — спитала фурія, беручи тацю з чашкою кип’яченої смоли.

Вельзепер дивився на бісичку як баран на нові ворота, і геть забув, де він зараз і навіщо.

— Ну, довго стоятимемо? — фурія кілька разів кліпнула, і її великі очі видалися Вельзеперові такими прекрасними й бездонними, що йому й мову відібрало.

— Агов! — секретарка помахала перед недодідьковим носом долонею. — Ви збираєтесь заходити?

Вельзепер стрепенувся і промовив:

— Аякже. Тільки ви йдіть перша.

Секретарка поправила ріденьку зачіску й штовхнула двері.

— А, Ґорзулія, — зустрів її начальників голос. — Давай сюди. Сірки не забула покласти?

— Та ж ні, пане, три ложечки — як ви любите, — покірливо відповіла фурія.

— А хто це там за тобою ховається? — начальник помітив Вельзепера.

— Це... це я, — озвався недодідько. — Викликали?

— Вельзеперд?! — блиснув очима Люцивул.

— Е-е-е... Ні. Тобто не зовсім. Я Вельзепер.

— Байдуже. Це ж ти сьогодні чергував на пульті?

— Та це... я був.

— А нащо ж ти, дідьків сину, зіпсував усю електроніку?

— Це... це не я, пане Шкварчак, їй-чорту, не я, — промимрив Вельзепер.

— Не бреши мені! — ревнув Люцивул. Він так брязнув об стіл смолярною ложечкою, що та аж розм’якла й прилипла до кам’яної поверхні.

— Я не брешу, пане Шкварчак, — не чувся від страху Вельзепер, — це кажан залетів у щит і влаштував коротке замикання. А я... я зафіксував прокльон, чесно, семибальний прокльон.

— А як я дізнаюся, що ти не брешеш, Вельзеперде? — ошкірився гаспид. — Вивів з ладу устаткування! В таку неспокійну годину! В час, коли грішники розперезалися далі нікуди, все мітингують, качають права, їм, бач, два вихідних на тиждень подавай! Вічні муки їх, бач, не влаштовують! То смолу їм у казанах щодня міняй, то ще їм якоїсь дурниці закортить!.. А ти... Ти в такий момент мені апаратуру надумав палити?! А що, як це диверсія, га?! Може, ти в яку підпільну грішницьку організацію вплутався, кажи?!

— Та ні, ні, не вплутався, це правда, повірте! — скавулів нещасний Вельзепер, — я вам не брешу.

— От і погано, що не брешеш! — несамовито ревнув начальник. — Дуже погано. Теж мені праведник знайшовся! Ти ж чорт, а не янгол, га!

— Не янгол, не янгол, ваша низькосте.

— То повинен брехати, а не правду тут мені розказувати. Правду я й без тебе знаю, голубе! Спалив ти дорогу апаратуру — оце й уся правда! Так що нема тобі прощення!

— Я виправлюся, я більше не буду, — далі скімлив недодідько. — Дайте мені шанс, благаю! Це ж не я винен, це ж усе через кажанів!

— Через кажанів, кажеш, — Люцивул зробив ковток смоли й прицмокнув: — Гарно, гарно Ґорзулія заварила, хоч сірки можна було трохи більше покласти. То кажеш, кажани, Вельзепуку?

— Я Вельзепер, пане, — несміливо виправив той начальника.

— Байдуже. Є в мене одна ідея, дорогенький, дам я тобі шанс спокутуватися.

— Ой, дякую, ой, дайте, дайте, я на все готовий!

— От і добре, — потер лапи гаспид. — Зведеш із пекла кажанів — приходь, побалакаємо про твою подальшу долю.

— Кажанів?

— Кажанів, кажанів, Вельзесмерде, таких, з крильми.

— Усіх?

— Ні, через одного! — насмішкувато пирхнув Люцивул. — Звісно, що всіх. До ноги! Здихайся їх, Вельзекаку, бо не бачити тобі нижчих рівнів, як вужеві ніг.

— З Долини чи?..

Увесь підземний світ ділився на дві основні частини. Перша (власне, це й було пекло) називалася Вогняною Долиною. Тут мешкала й працювала вся нечисть, а на безмежних тутешніх полях з казанами та сковородами відбували кару геть усі грішники верхнього світу. А довкола Долини розташовувалася зовнішня частина пекла — гориста місцевість, прозвана у просточорті Шпичаками диявола.

— Та ні, не тільки з Долини, — начальник затряс покрученим пальцем перед недодідьковим носом. — І Шпичаки твої, ясно!?

— Але ж... Але ж це неможливо! — аж сів бідолашний недодідько. — Спекатися всіх кажанів у всьому пеклі — це ж ніяк не можна...

— І хто тут мені варнякає про неможливе? Чи це не той зміючий син, що вхекав геть усе фіксувально-вимірювальне обладнання?! Коли пульта палив, ти не казав, що це неможливо, га? Не казав, питаю?

— Ні, — ледь чутно промимрив Вельзепер.

— То що ж ти мені тут корчиш із себе немічного? Ти хоч знаєш, яким боком мені та апаратура вилізе? У нас же такої немає, її ж з верхнього світу через десяті руки діставати треба. Ану, геть з моїх очей! Іди берися до роботи! Винищиш усіх кажанів — приходь. Тоді, може, й подам твою кандидатуру на пониження. Хочеш бути дідьком?

— Хочу, пане. Але ж це довго. Я ж навіть за рік не впораюсь. Та й за п’ять також...

— Мене це не хвилює. Вшивайся звідси! Ґорзуліє, проведи Вельзепшика і перекажи сторожі, нехай спровадять його до санстанції. Я зараз туди зателефоную й попереджу їхнє начальство.

У приймальні секретарка співчутливо глянула на недодідька й знічено знизала плечима: нічим, мовляв, не можу допомогти.

— А... а вас Ґорзулія звати? — якимось дивом наважився спитати Вельзепер.

— Угу, — кивнула секретарка, відчинила двері в коридор і сухо кинула демонам:

— Наказано відвести до санстанції і лишити там для відбування виправних робіт.

— А мене Вельзепер, — стиха промовив недодідько. — Бувайте.

— Чао-какао, Вельзеперде!

— Вельзепер. Без «д», — зітхнувши, зронив недодідько і вийшов до конвойників.

— Хм, чудний якийсь. Яка мені різниця, як кого звати? Хоча... щось у ньому таки є, — усміхнулася сама до себе секретарка, сіла перед овальним настільним дзеркальцем і задумалась.

Несвідома категорія

Не встигли за Вельзепером зачинитися двері, як телефон не столі Ґорзулії задзеленчав наче навіжений. Секретарці кольнуло в грудях від неприємного передчуття.

— Відділ фіксації лихослів’я! — якомога бадьорішим голосом відповіла фурія.

— Відділ технічного обслуговування турбує! — відповіли в слухавці. — Передайте вашому начальству, що ваш пульт відремонтовано. Там просто запобіжники полетіли, так що можете користуватися.

— А дані, останні дані збереглися?