Стонадцять халеп Остапа Квіточки - Олександр Степанович Дерманський

— Все там на місці. Кажу ж вам: просто запобіжник накрився. Пам’ять не постраждала. Можете відновлювати роботу на тій ділянці.

Ґорзулія легенько постукала до пана Люцивула.

— Щойно дзвонили з технічного відділу. Кажуть, що пульт не згорів, його вже відремонтували й заново підключили.

— От і добре, Ґорзуліє... Ідіть. Нагадаєте мені, коли я мушу пити бовтанку від нервів. А доти не турбуйте.

— Гаразд, пане Люцивуле. Але...

— Що іще?

— Техніки сказали, що пульт не було зіпсовано. Вони замінили кілька дротиків у щитку і поставили новий запобіжник.

— От і чудово! Що там ще? — починав дратуватися начальник.

— Не гнівайтесь. Просто я хотіла сказати, що ви могли б подивитися останні дані з пульта. Може, той... Вельзе...

— Вельзедрищ, — підказав Люцивул.

— Ні, здається, його якось інакше звати. Але... байдуже. Так от, він, може, й справді зафіксував щось суттєве. І електроніку ж не дуже-то й попсував, а ви його так покарали.

— Ота купка лиха? Оте задрипане нещастя? Та воно саме себе покарало, Ґорзуліє! Не пхайте свого носика не в свої справи.

— Вибачте. Просто я подумала, що він такий...

— А ви не думайте, полум’яна моя. Ви тут не для того, щоб думати, а для того, аби вправлятися зі смоловаркою і робити, що я скажу. Так що припиніть думати про всяке паскудство, краще роздрукуйте мені електронний звіт з того відремонтованого пульта.

— Зараз, зараз, я миттю, — секретарка вискочила з кабінету й кинулася до комп’ютера.

Через дві хвилини звіт уже лежав на Люцивуловому столі.

— Ага, добре, — начальник відділу узявся читати папір. — Ага, таки є прокльон... Сім балів, ага... Ну що ж, Ґорзуліє, відправте факс із цими даними до відділу втілення прокльонів. Ми свою справу зробили, тепер нехай вони займаються.

— Зараз відправлю, я миттю, — поспішила до приймальні секретарка, та Люцивул зупинив її в дверях:

— Ану, чекайте, чекайте. Зразу не побачив: тут же несвідома категорія... Так, так... От що, дорогенька, зберіть-но досьє на проклиначку. На оцю, як її тут, Анжелу Джолівну Марущак і зареєструйте усе це діло в Програмі захисту проклиначів. Нехай секретний відділ подбає, щоб ця Анжела Джолівна більше ніколи не перетнулася з проклятим і, чого доброго, не попросила в нього вибачення. Бо ж тоді все піде коту під хвіст, прокльон буде знято.

— Невже ви думаєте, що вона ще коли-небудь зустріне того малюка? — здивувалася секретарка.

— Думаю чи не думаю, але краще підстрахуватися, золотко. Бо ці несвідомі прокльони — таке слизьке діло, що ну його. Зробіть, що я сказав, Ґорзуліє, нехай перекваліфікують ту жіночку, переведуть кудись у іншу галузь. Щоб вони вже ніколи не трапились одне одному, навіть якби й раптом щось прознали про цей прокльон і захотіли стрітися.

Свято знань

На подвір’ї Глинятинської семирічки було де яблуку впасти. Нечисленні школярі стояли ріденькими рядами, тримаючи в руках букети айстр і гладіолусів, зрізаних щойно зранку мамою чи бабунею у квітнику під хатою. Усі — від першокласників, яких було всього двоє, до семикласників, яких було аж восьмеро, — уважно слухали директора школи Павла Панасовича, вже доволі літнього чоловіка. Він поправив картату краватку і врочисто розпочав першовересневу лінійку.

— Дорогі діти, дорогі батьки, дорогі вчителі! — промовив директор і прокашлявся. — Але в першу чергу — дорогі діти! Ви дуже дорогі для всіх нас. Тому в цей урочистий, не побоюсь цього слова, дорогий день, я хочу сказати. Хочу сказати вам такі слова. Дорогі мої, сьогодні, в цей прекрасний день, коли осінь викрадає в літа ключі від світу і ховає в свою щедру, плодоносну кишеню, а наші пернаті друзі вже збираються в далекі мандри, щоб прокурликати нам з небес своє прощальне «курли», ніби кажучи: прощавайте, прощавайте, лишайтеся тут, а нам вже летіти й летіти! Та в такі предалекі краї, що...

Погляд Павла Панасовича поринув в осіннє небо, а руки він розкинув так широко, ніби хотів те небо обійняти — від краю й до краю. Завуч Парасина Павлівна, що стояла поруч, смикнула директора за рукав:

— Павле Панасовичу, лінійка.

Директор опустився на грішну землю, здивовано обвів поглядом присутніх, потім прокашлявся й продовжив свою промову:

— Дорогі мої, ми з вами зібралися на нашому прекрасному, дорогому й приємному нашим очам подвір’ї школи. Зібралися, щоб розпочати новий навчальний рік у нашій славній Глинятинській школі номер... гм-гм... без номера. Як завжди, найдорожчими для нас є наші першокласники, — продовжував Павло Панасович, — наше поповнення, хоч воно цього року й не дуже... не дуже повне. Та менше з тим. Дорогі мої, нумо привітаймо в наших дружних школярських лавах. Привітаймо цих найменших гризунів. Гризунів, так сказати, граніту науки. Прошу, ось вони!

Старенька вчителька молодших класів Ніна Силівна узяла першокласників за руки і вивела на центр подвір’я. Це були хлопчик і дівчинка. Хлопчик, похнюпившись, волік погляд по асфальту, а дівчинка сполохано позирала з-під велетенських бантів то на школярів, то на директора, то на купку батьків, бабусь і дідусів, що привели їх сюди.

— Ось вони, дорогенькі наші! — сяяв у замилуванні директор школи. — Бережімо їх, допомагаймо їм, плекаймо і жаліймо, бо вони — наше майбутнє, наше дороге, наше найдорожче і... і наше найдорожче. Шкода, що нам бракує. Бракує не тільки учнів, нам бракує ще й учителів, дорогі мої. Так, педагогів, які б віддавали. Віддавали нашим діточкам найдорожче, найкраще, що в них є. Тобто своє серце. Щодня по шматочку і щодня — по найкращому, найпалкішому та найгарячішому. І якби ті шматочки хтось зібрав у одне — то вийшло б величезне, палке, гаряче-прегаряче, переповнене любов’ю до ближнього, співчутливе, доброзичливе, щире, потужне, наче тисяча ракет, що летять і летять у космічний безкрай, несучи вістку від людства про нас із вами, про наші радощі та жалі, наші...

— Павле Панасовичу, — знову смикнула директора завуч, — лінійка.

Павло Панасович отямився, щось пробурмотів сам до себе і продовжив говорити уже не з космосом, а з дорогими школярами та їхніми родичами:

— Але на жаль. На жаль, у нашій багатій на традиції Глинятинській школі бракує. Тобто бракує вчителів.

— І тюлю на вікна! — подала голос Парасина Павлівна.

— Так, — кивнув директор, — цього року ми сподівалися на прихід нового. Я маю на увазі не тюль, а нового вчителя —