Стонадцять халеп Остапа Квіточки - Олександр Степанович Дерманський
У печері, біля вогнища сиділи троє. Всі були чортячого роду. Двоє — великий і малий — худі й закучмані, хоча до Вельзепера їм було як до неба рачки. Третій, видно, був колись доволі тілистий, бо ще й тепер мав на собі трохи жиру. Чорти грали в дурня і не помічали зайшлого кажанолова.
— Добридень, — привітався недодідько, — чи приймете до компанії?
Присутні скочили на ноги, наче під їхніми ратицями спрацювали якісь хитромудрі пружини.
— Хто такий?! — не так суворо, як перелякано випалив найбільший чорт.
— Свій я, не лякайтесь, — одізвався Вельзепер, — чи можна до вогню?
— А чого ж, — спокійніше ніж здоровань, промовив інший, найтовстіший нечистий. З усього було видно, що він тут править за старшого. І мова, і постава, і вираз чорних, аж лискучих, очей вказували на вищість цього чорта.
Вельзепер придивився — і щось йому видалося знайомим у ватажкові присутніх. Мабуть, це і є той Шкварчак, — подумав недодідько. — Але хто ж він такий?..
— Проходь, сідай, коли не жартуєш, — вів далі головний у печері, — звідкіля такий будеш, як звати?
— Вельзепер я, — відповів, — недодідько. А звідки... хто його зна, звідки. Звідусюди, де мене тільки життя не попоносило.
— А ти тут не крути! — гиркнув найменший чорт, той, що досі не зронив ані пари з-під рила. — Бо ми тобі швидко скрутимо все, що крутиться! Кажи — хто такий?!
— Кажу ж вам — Вельзепер я, недодідько. — Я в санстанції вже багато років працюю, з кажанами, щоб їм лихо снилося, війни веду.
— А як же ти примудрився від грішників змитися? — спитав Шкварчак. — І чи не знаєш часом якогось виходу нагору?
— Нагору? — Вельзепер хотів спочатку розповісти про ті кілька печер, у яких він влаштовував кажанятники, але щось його зупинило. Не подобалися йому ці троє. Дуже не подобалися. Особливо цей Шкварчак.
— Точно не знаєш, Вельзеперде? — знову спитав товстун. — Добре подумав?
— Добре, — відповів недодідько і ледь стримав у собі вигук, що вже рвався з пересохлого горла, мало не роздираючи його: Це ж він! Він!!! Вельзепер пригадав, хто багато років тому так перекручував його ім’я! Пан Люцивул Шкварчак — це ж його колишній начальник, це ж він винен у всьому! Він! Він!!!
— А чого це тебе так перекосило? — доскіпувався Люцивул. — Щось ти від нас приховуєш, Вельзесмерде. І щось мені твоє ім’я, наче знайоме. Як ти кажеш — Вельзепук?
— Вельзепер, — буркнув недодідько. — Ще б не знайоме, це ж ви колись мене на вилов кажанів вирядили.
— Стій, стій! — пан Шкварчак, примружившись, підійшов упритул. — Це ти?.. Це тоді... Стій... Бий мене сила!.. Вельзекаку! Друзяко! То це ти!
— Вельзепер я, — кивнув Вельзепер. — Ваш колишній підлеглий.
— Товариство! — урочисто проголосив пан Шкварчак. — Оце заросле опудало — не хто інший, як мій підлеглий, та що там — друзяка мій, вірний чортяка і нечестивець Вельзесер... як там тебе?
— Невмивака. Вельзепер, — скривившись, відповів недодідько.
— Точно! — блиснув очима начальник. — Отож, товариство, наші лави щільнішають! Тепер нас стало на одного надійного побратима більше. Копито, Довбня, нарешті буде вам третій до компанії.
— А він точно надійний, не підведе? — поморщився найбільший, котрого було названо Довбнею.
— Надійний, надійний, — запевнив Шкварчак, — щоправда, раз був мені на дільниці всю апаратуру вхекав, але то таке... Тож я кажу: можемо сміливо прийняти цього Вельзедрища! Тепер нас четверо.
— А куди це ви мене приймаєте? — набурмосився Вельзепер. — Може, я не хочу нікуди прийматися.
— Чи ти здурів?! — насунувся на нього Люцивул. — Не хочеш вступати до ППП?
— До якого ще такого ППП?
— Партії порятунку пекла!
— Порятунку? Ну... можна було б, — знітився Вельзепер. — А як ми його будемо рятувати?
— Побачимо, — відповів Шкварчак. — Головне, що в мене тепер є три побратими. Раніше було двоє, — він кивнув на двох інших картярів, — але двох було мало, бракувало саме тебе, Вельзепшику. Таким чином, моє відважне товариство, нас чекають звитяжні справи! Гайда за мною, пепепісти!
— Пепе... хто? — спитався Вельзепер.
— Пепепісти, Вельзебздику, пепепісти! Це від назви нашої партії — від ППП. Слухайтесь мене — і ми врятуємо наше рідне пекло від цих невігласів і загарбників — грішників! Тепер, коли ми сильні, — Люцивул багатозначно вказав поглядом і пальцем на Вельзепера, — тепер ми нарешті вирушимо у Вогняну Долину і поставимо наших ворогів на місце, точніше — посадимо, в казани та сковороди. За мною!..
Вовкулака
— Чу... чуєш? — спитав Тягнирядно у дружини, коли вони, відбігши доки змогли, захекані попадали ниць. — А де це мій мармелад? І зефіру нема... Жінко, ти часом не знаєш?
— Там... там, де й моя гу... гуска, хороба її бери, — хапаючи повітря, наче риба, відповіла Тягнирядниха. — Пожере тепер вовкулака і не подякує.
— Зараз осьо! — пирхнув Тягнирядно, підводячись із землі. — Хто це йому дасть?
— Ти куди встаєш? — насторожилася жінка.
— Значить так, Галино, — дрижачим голосом промовив чоловік, — вибачай, коли що не так, не сердься, як, може, яким словом коли або ділом...
— Васько... Васько! — стривожилася Тягнирядниха. — Господь з тобою, чоловіче! Не пущу!
— Не переч мені, жінко! — рявкнув Тягнирядно. — А слухай сюди. Підеш у село. А я піду зефір... ану, цить!.. зефір піду і мармелад рятувати. І тихо мені! Та й гусьми холмогорськими отако собі не розкидаються по полях.
— Так вона ж... — хотіла було заперечити Тягнирядниха, проте чоловік самим поглядом урвав несміливу жінчину спробу.
— Як до обіду не повернуся, — продовжував наставляти дружину Тягнирядно, — то йди до кума, нехай запрягає Сиву та поїдете удвох, хоч кісточки мої позбираєте.
— Васю! — кинулася чоловікові на груди Тягнирядниха. — Не йди! Я тобі щодня вареники з вишнями варитиму, тільки не йди.
— Мовчи, жінко, кажу! — знову гримнув Тягнирядно, злегенька відпихаючи дружину. — Ні, я
