Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці - Йон Колфер
— Він у мене, — видихнула вона. — Живий Чоловік Бруду. Не дуже гарний стан, але він дихає.
Артеміс опустився на землю, плечі його здригнулися від плачу. На цілу хвилину він дав волю сльозам. Потім узяв себе в руки.
— Відмінно, капітане. А тепер забираємося звідси, доки Фоулі випадково не активував наші пакети самознищення.
Глибоко під землею Кентавр підвівся від панелі керування.
— Краще не спокушайте мене, — посміхнувся він.
КІЛЬКА ЕПІЛОГІВ
Тара
Артеміс їхав до Сент-Бартлебі. Саме тут він має бути, коли медична служба Гельсінки пізнає батька по пошарпаному паспорту, якого зробив для нього Фоулі.
Холлі зробила все що могла: зцілила грудну клітку і навіть повернула зір. Але ногу вже назад не приставити, та її і не було. Ні, Артемісу Старшому потрібен був тривалий медичний догляд, і він мав його отримати там, де його появі знайшлося би раціональне пояснення. Тож Холлі полетіла на південний захід до Гельсінки і лишила непритомного чоловіка біля дверей університетського госпіталю. Один із швейцарів помітив літаючого пацієнта, але йому швиденько стерли пам’ять.
Коли Артеміс Старший прийшов до тями, минулі два роки були для нього немов у тумані, а останні спогади були дуже щасливими: він прощався з родиною в Дублінському порту. Дякувати Фоулі за нові технології стирання пам’яті.
— Чом би мені просто не переїхати до тебе? — саркастично спитав кентавр, коли вони повернулися до Поліцейської Плази. — Ти прасуватимеш, а я за ним доглядатиму.
Артеміс посміхнувся. Він це часто робив останнім часом. Навіть прощання з Холлі пройшло краще, ніж він очікував, особливо коли врахувати, що вона бачила, як він підстрелив власного батька. Артеміс здригнувся. На нього чекає не одна безсонна ніч через приступи каяття.
Капітан проводжала їх до Тари, провела через голографічну огорожу. Там була навіть голографічна корова, що жувала віртуальні листочки, аби люди трималися подалі і не відчули ельфійського запаху.
На Артемісові знову була шкільна форма, дивом відновлена за допомогою ельфійських технологій. Він понюхав лацкан.
— Незвичний запах, — завважив він, — Не скажу, що неприємний, але незвичний.
— Вона чистісінька, — посміхнулася Холлі. — Фоулі прогнав її в машині через три цикли, щоб очистити...
— Щоб очистити від Людей Бруду, — закінчив за неї Артеміс.
— Саме так.
Над головою сяяв повний місяць, яскравий і круглий, немов м’ячик для гольфа. Холлі відчувала, як у тілі співає магія.
— Фоулі сказав, що у світлі допомоги, якої ти нам надав, він знімає нагляд із маєтку Фаулів.
— Приємна новина, — схвалив Артеміс.
— Це правильне рішення?
Артеміс замислився.
— Так. Народу я не загрожую.
— Добре. Бо значна частина членів Ради наполягали на тому, щоб стерти тобі пам’ять. Але із зникненням такого кусня пам’яті твій IQ трохи зменшиться.
Батлер протягнув руку.
— Ну, капітане. Не думаю, що ми ще побачимось.
Холлі потисла йому руку.
— Так. — Капітан Шорт повернулася до ельфійського порту. — Я вже піду. Скоро світанок. Не хочу, щоб супутники спіймали мене без захисту. Мені тільки фото в Інтернеті не вистачало. Мене ж щойно повернули до Рекону.
Батлер легенько штовхнув Артеміса.
— Холлі... Е-е, капітане Шорт...
«Е-е»? Артеміс повірити не міг, що він дійсно таке сказав. Це ж навіть не слово!
— Так, Хлопчику Бру... Так, Артемісе?
Артеміс подивився в очі Холлі, саме так, як і сказав йому Батлер. Бути ввічливим складніше, ніж здається.
— Я б хотів... Тобто... Я хотів сказати...
Батлер іще раз його штовхнув.
— Дякую. Я тобі багато чого винен. Саме ти допомогла мені повернути обох батьків. І ти водиш транспортер дуже класно. А в потязі... Ну, в мене б так ніколи не вийшло...
Іще один поштовх. Цього разу наказ припинити белькотіння.
— Вибач. Ну, ти мене зрозуміла.
На обличчі у Холлі був дивний вираз. Щось середнє між зніяковілістю і — чи може таке бути? — задоволенням. Вона швидко отямилася.
— Може, я тобі теж дещо винна, людино, — сказала вона і витягла пістолет.
Батлер мало не кинувся на неї, але вирішив дати їй шанс.
Капітан Шорт витягла з-поза паска золоту монету, підкинула її в місячне небо. Одним швидким рухом вона підкинула зброю і вистрілила. Монета злетіла ще метрів на двадцять і полетіла вниз. Артеміс спіймав її в повітрі. Перший переможний момент у його юному житті.
— Чудовий постріл, — сказав він.
Тепер по центру диска була акуратна маленька дірочка.
Холлі протягнула руку. Шрам на пальці іще був свіжим.
— Якби не ти, я б промахнулася. Жоден протез не дає такої точності. Тож і я тобі вдячна.
Артеміс хотів повернути їй монетку.
— Ні, — сказала Холлі. — Лишай собі на згадку.
— На згадку про що?
Холлі подивилася на нього своїми чесними очима.
—- Нагадуватиме тобі, що під шаром відлюдькуватості в тобі жевріє іскра порядності. Може, дмухатимеш на неї час від часу.
Артеміс стиснув монетку в кулаці. Вона була ще теплою.
— Можливо.
Над ними пролетів маленький двомісний літак. Артеміс підняв голову, а коли опустив, Холлі вже не було. Лише трава трохи прим’ялася.
— Прощавай, Холлі, — тихо сказав він.
Бентлі завівся з першого ж оберту. Менш ніж за годину вони дісталися головного входу Сент- Бартлебі.
— Переконайтеся, що телефон працює, — притримав перед ним двері Батлер. — Урядовці із Гельсінки мають із хвилини на хвилину отримати результати перевірки Інтерполу. Справу вашого батька було знову активовано, дякувати Фоулі.
Артеміс кивнув і перевірив телефон.
— Спробуй з’ясувати, де мама із Джульєттою, до того, як надійдуть новини. Не хочу, щоб ми шукали їх по всіх спа-салонах Франції.
— Так, Артемісе.
— І перевір, щоб мої рахунки були добре приховані. Таткові немає потреби знати, чим я займався останні два роки.
Батлер посміхнувся.
— Так, Артемісе.
Артеміс зробив кілька кроків до дверей, потім повернувся.
— Іще одне, Батлере. В Арктиці...
Артеміс не міг спитати, але охоронець мав відповідь.
— Так, Артемісе, — тихо сказав він. — Ти вчинив правильно. То був єдиний шанс.
Артеміс кивнув. Він стояв біля дверей, доки Батлер не зник із виду. Відтепер його життя зміниться. Батьки вдома, і тепер доведеться ретельніше планувати всі справи. Так, він пообіцяв, що дасть Народові спокій, та Мульч Діггумс... Але то вже інша
