Мільйон і один день канікул - Євген Серафимович Велтистов

— Його звали Чомук…

— Чомук, — слідом за другом вимовив Максим.

— Можливо, я неправильно вимовляю. Певно, його звали Чо-мук… Мені розповів Кри-кри, а він старший за мене, він пам’ятає, як це було… Одного разу Чо-мук узяв та й розібрав на частини свого автомата. Я, здається, казав тобі, що на день народження нам усім дарували Автук. І в Чо-мука був свій Автук. Але він хотів знати, що в Автука всередині, отож і поламав його.

— От молодець!.. А що виявилося всередині? — схвильовано запитав Максим.

— Тс-с! — Гум-гам приклав пальця до губів. — Це страшна таємниця…

— Таємниця?

— Страшна таємниця, — повторив Гум-гам. — Бо ніхто цього не бачив.

— А-а, — розчаровано мовив Максим.

— Ти нічого не збагнув, Максиме! — обурився Гум-гам, побачивши похмуре обличчя друга. — Ти не збагнув найголовнішого: чому ця таємниця — страшна.

— Ну! — нетерпляче мовив Максим.

— Слухай! Він, той нещасний Чо-мук, коли розгвинтив свою машину, перестав з нами гратися і не виходив з дому. А згодом він підійшов якось до вікна, побачив Кри-кри і попросив у нього парасоль.

— Навіщо парасоль?

— Він спустився з тим парасолем на землю, щоб полювати на диких звірів.

— На диких звірів? Чудово! Він смілива людина, отой ваш Чо-мук! — впевнено сказав Максим.

— Просто він не міг жити без Автука так, як жив досі, — пояснив Гум-гам. — Адже в нього більше нічого не було. Ніяких речей, навіть харчів.

— І що ж тут страшного?

— Це було вранці… — вів далі Гум-гам. — Звичайно, вранці! Спершу всі діти дуже здивувалися, як безмежно довго тягнеться ранок, і чекали, коли ж нарешті зайде сонце. Але воно все світило, все сліпило нас. І зараз воно на тому самому місці…

— Час? — догадався Максим.

— Атож, час, — зітхнув Гум-гам. — Він зупинився.

— А де твої батьки? Де всі дорослі? — спитав Максим.

— Вони роблять те, що й робили… коли зупинився час. Снідають, читають газету, розмовляють по телефону і ніяк не можуть закінчити свої ранкові справи.

— Треба знайти Чо-мука! — рішуче мовив Максим.

— Авжеж, знайдеш його… — гірко сказав Гум-гам. — Ніхто навіть не знає, де та страшна земля.

— Ти казав, що твій Автук усе знає. Все вміє і все знає.

— Його не можна питати! — нагадав Гум-гам.

— А ти питав його хоч про що-небудь?

— Ні.

— Чого ж ти боїшся? — дорікнув Максим другові. — Ти ж не боягуз.

Гум-гам несподівано поблакитнів, підвівся з лави.

— Я не боягуз! — насупившись, промовив він. — Ти знаєш, як я пробивався крізь космос, щоб знайти тебе. Ти знаєш, що я підхопив тебе, коли ти летів до землі…

— Знаю! — твердо мовив Максим. — Знаю про тебе все, і ти знаєш про мене все… Але, — тут Максим зітхнув, — я ще ніколи не бачив твого Автука… А я так хотів би погратися з Автуком!

— Від друга я нічого не приховую, — трохи здивовано проказав Гум-гам. — Хочеш погратися з Автуком — будь ласка. Тільки за правилами…

— Я нібито ж умію гратися і не програю… — нагадав Максим.

— Так, ти вмієш гратися, — погодився Гум-гам. — Я із задоволенням покажу тобі Автука. Фіть — і ти вдома!..

— Я вже звик подорожувати туди і назад, — весело проказав Максим.

— Ось він! — з гордістю мовив Максим.

У цій кімнаті був тільки Автук — аж до самісіньської стелі, з виблискуючого скла чи з металу, з безліччю кнопок. Максим і подумати не міг, що всемогутній Автук, який лиш один на все повітряне місто, один на всю КРАЇНУ БЕЗ ЧОМУ може відповісти ТОМУ ЩО, — цей мудрий Автук усього-на-всього машина. Хоча й величезна, таємнича, але… машина.

Максим був розгубився. Він, звичайно, схитрував, сказавши, що гратиметься з Автуком. Він вирішив спитати Автука про найважливіше для Гум-гама — про зниклий час. Він був готовий навіть поборотися з Автуком, якщо той на нього нападе. Але боротися з машиною було безглуздо.

Про всяк випадок Максим мляво промовив:

— Привіт, Автук…

Той, ясна річ, кнопкою не клацнув у відповідь.

Невже цей Автук зірвав з нього летючий бант?

Мабуть, бант злетів сам, тим-то Максим і став падати вниз.

— Чого б тобі хотілося, Максиме? — урочисто промовив Гум-гам. — Автук може зробити що завгодно. Я дарую тобі будь-який подарунок.

Максим несподівано для себе попросив:

— Портфель.

— Бррр… — поморщився Гум-гам. — Ну гаразд, нехай буде портфель — прошу!

Він натиснув на кнопки, і Автук приємно засвітився зсередини, пустивши на стіни й на стелю синіх зайчиків. Розчинилися блискучі дверцята, і Гум-гам подав гостеві новенького портфеля.

— Тримай!

— Дякую. — Максим здивовано розглядав подарунок.

— Якщо хочеш, я подарую тобі тисячу таких портфелів, — пообіцяв Гум-гам. — Що тобі ще треба, Максиме? — щедро продовжував господар Автука.

І тут Максим аж здригнувся, про щось згадавши, зблід од хвилювання. Ступивши крок вперед, він хрипко промовив:

— Коня! Я дуже хочу білого коня…

— Дерев’яного чи пластмасового? — спитав Гум-гам.

— Живого!

— Живих Автук не робить, — зітхнув Гум-гам.

В цю мить Максимові здалося, що повз нього процокотів по гладенькій підлозі білий скакун. Процокотів поряд з Автуком, вискочив у вікно та й поплив у повітрі. Сам, без вершника. Ось він — сніжна хмарина тане в синьому неба.

Ех, не вдалося Максимові покататися на білому коні…

Не кінь процокав повз Максима — то голосно стукотіли Гум-гамові черевики. Він прибіг із сусідньої кімнати з пошарпаною товстою книжкою і, зазираючи в неї, затріщав кнопками Автука.

— Ша. Шахи. Одержуй, Максиме, шахи… Ем. Моторолер… Прошу,