Мільйон і один день канікул - Євген Серафимович Велтистов

— Я ненавмисне, — виправдувався Максим.

— Не огризайся, осел! — вигукнув третій забіяка, — бо схопиш!

— Ах, так! — погрозливо промовив Великий Фантазер і поліз по місяцит.

Забіяки враз повеселіли.

— Дивися, дивися! — їх аж трясло від сміху. — Оце так! Ого-го! Сміхота!

І Максим засміявся. В одного забіяки замість носа стирчав червоний п’ятачок. У другого з рота стирчали люті ікла. А третій стояв, роззявивши рота, й поводив великими, як лопухи, вухами.

Лобуряки тицяли один в одного пальцями і мало не плакали від сміху. Потім отой, з п’ятачком, занепокоєно помацав свого носа, вихопив з кишені дзеркальце. Він аж рохнув з жаху й кинувся в кущі. Приятелі — за ним.

Малюки гасали за забіяками й верещали від захоплення та страху. Куди б ті не ховалися, скрізь їх переслідував сміх.

Лише Зайчик пожалів нещасних:

— Чого з них усі сміються?

— Ніяких чого! — урвав його Максим. — їх покарано.

Максим загрався з друзями й згадав про забіяк аж тоді, коли Зайчик запитав:

— Тепер вони завжди будуть такі потворні?

— Зовсім забув! — мовив Максим і дістав місяцит.

Кажуть, що забіяки, ставши самими собою, поклялися ніколи не говорити таких слів, як “собака”, “осел”, “свиня”, коли звертаєшся не до тварини, а до людини. Більше ніхто не чув, щоб вони лаялися. А зустрічаючись із Максимом, віталися перші.

І продавці в магазині іграшок знали Фантазера. Максим, Мишко й Сергій прийшли туди купувати маски. Вони давно вигадали спектакль для малят з дитячого садка, тільки ніяк не могли домовитися, кого їм показувати. І тут, у магазині, вони продовжували сперечатися.

— Я буду за Бармалея, — заявив Мишко.

— А я — за Вовка, — сказав Сергій.

— Ні, не можна, — зітхнув Максим.

— Як не можна?! — обурилися брати. — Ми вміємо гарчати. І клацати зубами. І промовляти страшним голосом.

— Не можна, — наполягав Максим. — Малюки почнуть ревти і зіпсують усю виставу.

— Але ж тут самі Бармалеї та Вовки!

Брати мали рацію: над прилавком висіли, вишкіривши зуби, картонні страховиська.

— У вас немає інших масок? — спитав Максим.

— Ні-ні, — позіхнув продавець.

— А ви подивіться на складі.

— І на складі немає… Василю Кузьмичу, вони в яас ще з минулого року?

— З позаминулого, Степане Степановичу, — уточнив другий продавець. — Беріть, хлопці, інших не буде.

— Будуть!

Максим клацнув пальцями, промовив: “Р-раз!” Продавці ахнули. На їхніх обличчях з’явилися маски. Ошелешені продавці зняли з себе маски і здивувалися ще більше: вони тримали дурненьке каченя і зайця-хвастуна.

А над прилавком погойдувалися добрі, веселі, пустотливі обличчя та мордочки: Буратіно, Їжачок, Лисиця, Колобок, Червона Шапочка…

— Слухай-но, Максиме, як це ти здогадався? — зашепотіли брати-близнята. — Отепер малеча повеселиться. Давай купувати маски! Дядечку, скільки вони коштують?

— Карбованець двадцять дві копійки за штуку, — хором відповіли продавці й перезирнулися.

Покупці підійшли до прилавка, стали вибирати маски.

Продавці тільки встигали знімати з гвіздків Червоних Шапочок та Лисиць. Загортаючи покупку нашим друзям, продавець Степан Степанович нахилився до Максима:

— Скажи, хлопчику, як це в тебе вийшло?

— Таємниця, — недбало кинув Максим.

А другий продавець — Василь Кузьмич — попросив:

— А ти не міг би замінити нам не тільки маски, але й іграшки? Яких ніхто не купує…

— Гаразд, іншим разом, — мовив Максим.

Ніхто у магазині не звернув уваги на хлопчину з блакитним обличчям. Він стояв у кутку і з задоволенням спостерігав за перетворенням масок. Коли три приятелі забрали свої покупки й пішли, він сказав собі:

— Прекрасний фокус-мокус. Запам’ятаємо… Гум-гам — а це, звичайно, він спостерігав за Максимовою грою — незадоволено оглядав нові Здаски.

— По-моєму, трохи дурнуваті й сумні обличчя.

Великий Фантазер трошечки помилився… Нехай вони будуть розумніші, веселіші, — бубонів Гум-гам. Він якусь хвилину подумав і тоді клацнув пальцями: “Р-раз!” Маски над прилавком стали блакитні. “Ха-ха!” — радів у своєму закутку Гум-гам. — Здається, я впізнаю ці кумедні обличчя. Отой, кирпатий, — Тінь-лінь. А суворий, замріяний, — викапаний мій старший брат Кри-кри. А оцей симпатичний пустун? Невже це я?.. Ну тепер усе гаразд: торгівля піде нарозхват…”

— Це ви мені загортаєте? — пролунав обурений голос. — Я платив за Буратіно та за гидке каченя, а ви мені загортаєте якихось синіх привидів!

— Вибачте, зараз заміню, — бадьоро сказав продавець.

Він повернувся й сторопів: на полицях висіли тільки блакитні маски.

— Василю Кузьмичу, — покликав Степан Степанович, — десь була коробка з масками.

Нахилившись, продавці видобули запорошену коробку. Вони довго вовтузилися під прилавком і вилізли дуже похмурі.

— У нас всі маски однакові, — буркнув Степан Степанович. — Якщо вам не подобається, поверніть чек до каси.

— Неподобство! — обурився покупець і рушив до каси. — Адже я купую дітям!

— Вічно ці дорослі сердяться, — здивувався Гум-гам і вийшов з магазину. — Він хоче порадувати дітей гидким каченям. Дивак!

А в цей час Максим, Мишко й Сергій, обережно несучи свої маски, забігли у двір і, здивовані, зупинилися: весь двір сміявся. Сміялися школярі з портфелями, сміялися дорослі на балконах й у вікнах, сміялися діти, качаючись по зеленій траві. Підходили перехожі, питали: “Ви не знаєте, чого всі сміються?” І самі починали хихотіти… На двір напала епідемія сміху.

Та й почалася вона нібито з дрібниці: з під’їзду вискочив Петько Зайчиков, а за ним бабуся з ополоником. Вони побігли довкола клумби, але Зайчик так смішно підстрибував, а бабуся так хвацько розмахувала ополоником, наздоганяючи внука, і так грізно вигукувала: “Де мій обід? Куди ти подів суп?..”, — що діти, які спостерігали цю сцену, зареготали. Вони сміялися так заразливо, що дорослі, які