Мільйон і один день канікул - Євген Серафимович Велтистов

— А Коробков теж одержить новий місяцит? — спитав Максим.

Гум-гам спохмурнів:

— На його місяциті написано: “Я ВСЕ ВМІЮ”, а це зовсім інша річ. Він хотів обдурити мене. Одначе Гум-гама не так просто обдурити. Вовка Коробков ще попомучиться зі своїм місяцитом.

Бідний Коробков сидів над підручником і жував. Він уважно дивився у книжку, але нічого не розумів. Слова стрибали перед очима, складалися навпаки, і виходило казна-що. “Луки пасуться на коровах, — читав сам собі Вова. — Мед літає за бджолами… Трава скубе гусей…”

Вова затуляв слова долонею, підглядав за ними одним оком, бив по книжці лінійкою. Але знову виходило казна-що.

“Все пропало, — похмуро подумав Вова. — Завтра знов усі сміятимуться. “Мед літає за бджолами” — так і скажу… А що це я жую?”

Він виплюнув на долоню липку грудочку й аж підскочив на стільці: місяцит! Невже він непомітно для себе їв оцей гидкий місяцит, який так його заплутав?!

— Тьху, набрид! — досадливо промовив Вова й відчув у роті новий шматочок.

Цього разу Вова побіг до кухні, виплюнув місяцит у відро. Він підозріливо позирав на свою руку. “Що це вона дістає з кишені й непомітно кладе до рота? Може, прив’язати її до стільця?” — подумав Коробков.

— Мамо, а де в нас мотузка? — гукнув Вовка і мало не подавився: у роті в нього була ціла плитка. Мабуть, місяцит вискакував з кишені сам, коли хоч на мить розтулявся рот.

І Вова вирішив мовчати, що б там не сталося. Зараз він покаже тому місяциту-причепі!

Першу місяцитку він потовк молотком на порошок, висипав у раковину і розчинив у гарячій воді. Але в кишені лежала нова плитка, і Вова злорадно вхопив її. Він нищив місяцит, як тільки міг: ламав, різав ножем, стриг ножицями, молотив праскою, плавив на сковорідці, викидав у сміттєпровід, шпурляв з балкона, годував місяцитом собаку, закопував у садку, розбивав цеглиною, кидав у вогнище, підкладав під тролейбусне колесо, кидав з мосту в річку…

Воюючи з місяцитом, Коробков спершу вийшов на подвір’я, затим гасав вулицею і дуже стомився. Повернувшись додому, він ліг у ліжко.

Вранці його розбудила перелякана мама:

— Що з тобою, Вово? Ти увесь замурзаний. А подушка, ковдра — ти тільки поглянь!

Вова показав кінчик язика, замугикав. Він боявся роззявити рота.

— Ти захворів? Що ти робив уночі?

— Їв місяцит! — не витримав Вова.

Тепер він навмисне роззявив рота, щоб мама бачила, як у нього влітає місяцит. Але місяцит не з’являвся. Може, він боявся мами? Вова закрив рота.

— Ти вже великий, — докірливо мовила мама. — Нишком їдять шоколад тільки нерозумні діти. Ти навіть не подумав, що мені доведеться прати.

— Матусю, я не винен… — пожалівся Вова й став пояснювати, що вона неправильно його зрозуміла, що він, Вова, уже не маленький і що місяцит зовсім не простий шоколад.

— Яка ж бо ти ще дитина, — похитала головою мама. — Умивайся та снідай, а то запізнишся на урок.

Вова Коробков прийшов до школи дуже похмурий. Він знав: якщо його викличуть до дошки, він знову почне верзти всякі дурниці. У нього в кишені спокійно лежав місяцит: “ Я ВСЕ ВМІЮ”, який він так і не зміг знищити.

Бідолашний Коробков ладен був терпіти всі неприємності.

Але в класі ніхто не звернув на Коробкова уваги. П’ятий “А” жував місяцит. Кожен учень знайшов у своїй парті круглу, схожу на медаль плитку із словами на синій обгортці “Я ВСЕ ЗНАЮ” — смачний, ароматний місяцит.

— Не їжте! Це місяцит! — закричав Коробков. — Він шкідливий!

— Заздриш? — озвався до нього сусіда. — У тебе в парті нічого немає.

Вова помацав свою кишеню й поморщився.

— Та в мене є, дарма що з іншими словами. Я подарував би тобі свій місяцит, якби міг. Викиньте його за вікно, друзі!

Товариші Коробкова засміялися. Де ж то бачено — викидати подарунки у вікно!

— Ви ще шкодуватимете, — похмуро застеріг Вова.

І в інших класах — від першого аж до п’ятого поверху — діти ласували місяцитом. Ніби сьогодні було свято школяра — кожен одержав подарунок. Тільки десятикласники поклали місяцит у кишені. Вони вже не маленькі, щоб їсти перед уроком. Та й то не всі витримали: дівчата відщипнули по шматочку.

Ганна Семенівна, класний керівник п’ятого “А”, була приємно здивована: всі її учні прекрасно знали урок. Коли Ганна Семенівна ставила запитання, в класі ніби виростав паркан: то діти піднімали над партами руки — всі хотіли відповідати. Навіть ті, хто не розв’язав удома приклади, тут, коло дошки, миттю додавали великі числа й жодного разу не помилялися. За півгодини вчителька поставила дванадцять п’ятірок.

Трохи згодом Ганна Семенівна написала на дошці нові приклади і заходилася пояснювати ділення складних чисел. Учні попіднімали руки.

— Тобі чого, Смєхов? — спитала вчителька.

— Ганно Семенівно, — промовив Борис Смєхов, — це я вже знаю: у відповіді буде сто п’ять.

— Правильно, сто п’ять, — підтвердила вчителька. — Але як ти розв’язав? Ми ще не проходили ділення складних чисел.

— І ми знаємо! — загаласували діти. — Нам це нецікаво.

Ганна Семенівна розгубилася: її школярі знали відповіді всіх прикладів.

— Можна сказати, Ганно Семенівно? — підвів руку Левко Тряпкін.

— Так, будь ласка.

— Ганно Семенівно, я можу перемножити всі ці числа з думці. — І Левко Тряпкін проторохтів відповідь.

— Правильно! — підтвердили хором п’ятикласники.

Ганна Семенівна здивовано оглянула клас.

— Ну гаразд, — промовила вона нарешті. — Раз ви знаєте ділення складних чисел, то повторіть удома правила.

Тільки Коробков сидів у класі тихо. Він болісно пригадував, за яких умов місяцит