Мільйон і один день канікул - Євген Серафимович Велтистов
— У мене зуби болять від цього місяциту! — Зайчик крутнувся на одній нозі, крикнув: — Хто зі мною в піжмурки?
Хлопці мовчали.
— Ходімо гратися у дресировані тролейбуси, — запропонував Максим. — Нехай вони бігають на задніх колесах!
Ніхто не ворухнувся.
— Сергію, Мишко, за мною! — гукнув Максим.
— Нам вудки треба лаштувати, — буркнув Мишко.
— З батьком на риболовлю їдемо, — підтакнув Сергій.
Максим розізлився:
— Знаєте, хто ви? Знаєте… У людини лихо, а ви…
— Лихо? В якої це людини лихо?
— Я сказав би, та хіба ви зрозумієте! — Максим махнув рукою. — Ви краще відповідайте: будете гратися з Гум-гамом?
— Ми йдемо на риболовлю, — зітхнув Мишко.
— Домовилися, — зітхнув услід за братом Сергій.
— Ви… — Максим аж задихнувся. — Ви… зрадники… Ось ви хто! Віддавайте місяцит!
Ще дві плитки було повернуто Максимові.
— А ти? — запитав Максим Альошу Попова.
Винахідник із сімнадцятої квартири дістав місяцит, надкусив і поволі промовив:
— Р-раз!
У нього за спиною повис мереживний гамак. Альоша ліг у гамак, уп’явся очима в небо.
— Я думатиму, — мовив він, наморщивши лоба.
— Може, й ти не хочеш гратися? — наступав Максим на рожевощокого Льоню.
Льоня відступав, знизував плечима.
— Не знаю, щось не хочеться…
— Викладай місяцит!
— І не подумаю…
— А я кажу: давай!
За якусь мить приятелі лупцювали один одного, і гурт довкола них пожвавішав.
— Чесний бій, без місяциту! — кричали глядачі. — Мишко, сюди!
Навіть ледачкуватий винахідник зіскочив з гамака, застрибав, замахав кулаками.
— Раз! — рахував Мишко. — Два!.. Три!..
Бій тривав до десятої. Зненацька міцні руки схопили кулаки, що так і мигтіли в повітрі. І всі побачили Гум-гама. Він був у спортивному костюмі — справдешній суддя.
— Перемогу присуджуємо обом сторонам, — промовив, усміхаючись, космічний мандрівник. — Ех ви, хіба ж так роблять з повітря морозиво? Дивіться, як треба заморожувати повітря. Цю морозильну гру вигадав я!
Руки в Гум-гама завертілися з швидкістю пропелера. Він наче одбивався від загону невидимок. Зрештою перестав підбивати повітря й підняв над головою кулак.
— Ескімо, — похвалився Гум-гам. Кожен його палець обріс морозивом з шоколадною кірочкою. — Найприємніший сніданок, — провадив далі Гум-гам, облизнувши палець, — це морозиво. Хто хоче? Ескімо з повітря…
Дехто заходився махати кулаками, але не всі. Більшість стояла з нудьгуючим виглядом.
— А ви? — запитав Гум-гам. — Ви не любите морозива?
— У них болять зуби, — хмуро пояснив Максим. — їм набрид місяцит.
Обличчя в Гум-гама дивно поблакитніло. Він мовчки дивився на друзів.
— Ви не хочете більше гратися? — здивовано спитав він.
Його друзі мовчали.
— Ви не хочете гратися в місяця й зірок? У дерева й гойдалки? У бабок і сміх? Не хочете гратися зі мною?
— Ми вже у все гралися, — пролунав Мишків голос.
— Еге, — пропищав Зайчик. — І так щодня обманюєш бабусю. А це нечесно…
— Від паска не втечеш, — підтримав його Сергій.
А Альоша Попов промовив, лежачи в гамаку:
— Розумієш, Гум-гаме… Коли з місяцитом — все дуже легко, все само собою виходить. А мені, може, не хочеться, щоб виходило. Що я — не людина, чи що? Я сам хочу, сам, розумієш?
Гум-гам розсердився. Очі в нього блиснули синім світлом.
— Я йду! — оглядаючи друзів, застеріг Гум-гам.
— Ти що, Гум-гам… — злякано мовив Максим.
— Я йду з вашого двору! — ще голосніше сказав Гум-гам. — Я знайду веселих людей.
— Я йду з тобою! — заявив Максим і раптом згадав, що в нього немає каменя подорожувань. Та він не розгубився. — Я гратимуся з тобою, Гум-гаме! У мене є місяцит…
Він ляснув себе по кишенях, заходився вивертати їх. Кишені були порожні. Щойно в них лежав чужий місяцит… А зараз і його немає.
— Автук, — прошепотів Максим нікому не зрозуміле слово, і Гум-гам одразу здогадався, що хвилину тому, коли він сказав, що залишає цей нудний двір, місяцит зник із кишень усіх пустунів.
— Я знайду нову планету — планету для ігор! — палко мовив космічний мандрівник, звертаючись до Максима. — Нехай там нікого не буде! Тільки ти і я! Нам завжди весело. Жди мого знаку!
Він добув синій камінь і, трохи загаявшись, підкинув його у повітря.
— Прощавайте! — крикнув Гум-гам хлопцям. — Не скучай, Максиме!
Куля лопнула, в усіх задзвеніло у вухах. Та ще щось гупнуло, вдарившись об землю. Це звалився Льоша Попов, опинившись без гамака.
— Дарма, — пробурчав він, потираючи бік, — зовсім і не боляче.
Ніхто не засміявся. Приятелі порозходилися.
Максим сидів навпочіпки біля клумби. Сумно дивився на засохлі грудочки землі. Отак самотньо, мабуть, почувається людина в пустелі. Ані друзів поряд, ані жмутика трави, нічого живого. Сама гола земля. Нараз Максим підхопився: він угледів синю цяточку. Невже квітка? Його, Максимова, квітка!..
Коли навесні дорослі скопували клумбу, садівник дядько Єгор дав Максимові жменьку насіння, і хлопець кинув його у землю. Він не сподівався, що з цих крупинок з’являться на світ живі квіти, проте щоранку підбігав до клумби: а раптом щось виросло? З кожним днем тверділа під сонцем земля, і ось крізь міцну кірку пробилося стебло, а на ньому синіла чашечка квітки. Зачудовано, ба навіть злякано дивився Максим на квітку!
Зненацька лагідно засвітилася, заголубіла клумба, і Максим аж поточився назад. Спершу він здивовано кліпав віями, потім розсердився. Адже так не буває, щоб за одну секунду та розквітла клумба! Хто це пожартував з нього? Адже ні в кого з хлопців місяциту вже не було!
Над будинком пропливала самотня