Мільйон і один день канікул - Євген Серафимович Велтистов

В ящику було темно, задушливо. Максим почував себе таким же самотнім, як Гум-гам на дощовій хмарі. І щоб розвеселити себе, він спершу голосно заспівав, а потім від нудьги заходився стукати ногами у кришку й вигукувати:

— Вогонь! Плі!..

Аж раптом тоненький голосок запитав:

— Гей, хто тут є?

— Не підходьте! — рикнув Максим. — Я стрілятиму!

Почувся шепіт. Хтось схлипнув. Потому-так-так-так-так-так! — швидко простукотіли по асфальту сандалі й стихли удалині.

— Дівчатка! — Максим махнув рукою і забив пальці.

Мабуть, він довго сидів би отак, сховавшись від усього світу, чекаючи Гум-гама, аж тут на нього напало чхання. Ящик ходором заходив. Хлопчак вибрався із залізного ящика й побачив інший, на якому продавець овочів ставить свої ваги.

За хвилину Максим улаштувався всередині перевернутого ящика. Впершись головою й ногами в шорсткі стіни, схрестивши руки на грудях, він уявляв, як його друг подорожує у космосі… Зорі летять Гум-гаму назустріч, він розглядає одну за одною незнайомі планети і серед мільйона мільйонів різних земель ніяк не відкриє кращу. Оту саму, де ніколи не знайде ігрунів. Автук…

В цей час до залізного ящика для морозива наблизилися дівчатка, а з ними міліціонер.

— Я саме шукаю одну людину, — промовив міліціонер. — Можливо, це вона і є? Для неї змусити розмовляти який-небудь ящик — легка справа.

Міліціонер рішуче підняв кришку й зазирнув усередину. Він навіть засунув у ящик голову. Ящик був порожній.

— Нікого немає! — мовив прикро вражений міліціонер, і дівчатка загаласували, стали узивати одна одну боягузкою.

Неподалік обговорювали свої справи дві жінки. Одна з них поставила бідон з молоком на дощаний ящик. Погомонівши з приятелькою, вона простягла руку по свій бідон і ойкнула:

— Що це? Куди він?

Міліціонер одразу підтягнувся й поволеньки пішов до ящика. Ящик тихо рухався.

— Це він! — упевнено сказав міліціонер. Ящик завмер.

Міліціонер переставив бідон на тротуар і підняв ящик.

Побачивши міліцейський скафандр, Максим зрадів:

— Я тебе ждав!

— А я одразу здогадався, що в ящику ти, — проказав Гум-гам.

Він обійняв Максима за плечі й, не звертаючи уваги на зачудованих дівчаток, повів із собою.

— Ти вже знайшов нашу планету? — спитав Максим.

Гум-гам зняв шолом, схожий на формений кашкет, витер долонею чоло. Тепер Максим завважив, що його друг чимось дуже зажурений.

— Ні, не знайшов, — сумно відповів Гум-гам. — Я не встиг…

— Щось сталося?

— Прикрі новини. — Гум-гам нахилився до Максима: — Тебе й усіх хлопців викликають до школи… Скрізь висять оголошення. Отакецькі оголошення…

І Гум-гам, ухопивши за руку друга, потяг його до двору, де скрізь — на стінах будинків, біля входу до альтанки, просто на стовпах — були поналіплювані аркуші з чіткими літерами.

— Читай, — засмучено попрохав Гум-гам.

— “За-про-шу-ють-ся до школи”, — прочитав уголос Максим. — Чого до школи?

— “Чого, чого”… — зітхнув Гум-гам. — Все ясно! Тепер тебе замкнуть у класі, і я втрачу останнього друга. Кінець. Кінець нашій грі…

— А я не піду! — мовив Максим.

— Правильно! — аж засяяв Гум-гам і знову посмутнів. — Тебе поведуть батьки. Бач, написано: “З бать-ка-ми”.

— Давай зупинимо час! — запропонував Максим.

Гум-гам похитав головою:

— Це неможливо, Максиме. Ти завжди ростимеш — день по дню, рік за роком і дуже скоро переростеш мене. А я залишусь маленьким. Ти ж бо знаєш: у нас ранок, завжди ранок. А в тебе час плине… Це дуже сумно, Максиме, — втрачати друзів.

— Я думатиму про тебе всю ніч. Я неодмінно придумаю, як нам не розлучитися, — сказав Максим.

— У тебе навіть немає місяциту, — нагадав Гум-гам.

— Нічого, можна й без місяциту… Ти думай, думай, Гум-гаме.

— Я думатиму, — урочисто пообіцяв на прощання зоряний хлопчик і додав: — Хоч я не пам’ятаю, як це — думати… Клянуся, я більше не зіграю в жодну гру” аж поки не придумаю!..

Біля під’їзду Максима зустрів батько, підхопив його на руки, наче маленького, та й поніс сходами. Максим не опирався, він надто стомився. Такий був важкий день!

Аж ось настав день знайомства зі школою. У дворі позбиралися ігруни у випрасуваних костюмах і платтях. Усі немов з вітрини магазину. Та й сама школа пливе назустріч дітям, наче гарний корабель у зеленавому шумовинні. І звичайна стежечка — неначе трап. Зійди на корабель, і він понесе тебе через далекі океани до невідомих країн, непомітно підніметься до Сонця, назустріч зорям… Ось зараз, ще одна хвилька — і відчиняться двері сонячного корабля…

Але хтось дуже квапиться, заходить не у двері, а в вікно.

Гляньте: попід шкільними вікнами висить, ні за що не тримаючись, драбина, висить чи стоїть у повітрі, а по ній лізе хлопчик. Ось він добрався до останнього щабля і, миттю перевернувши драбину, поліз вище.

— Чудово! — підштовхують одне одного діти. — Анічого не боїться… Хто це?

В руці у сміливця щось виблискує. Він тримає сліпучо-синій камінь подорожувань, дивиться крізь нього.

— Максим! — вигукнули разом Мишко і Сергій. — Це він!

— Привіт двієчникам! — озвався згори Максим, розмахуючи синім каменем.

Близнюки пильно дивляться на камінь.

— А чом це ми — двієчники?

— Ви, малята, у школі зроду не бували! — презирливо говорить Максим. — Знаєте, що я бачу у вікні?

— Що?

— Один хлопчак посадив на сорочку чорнильну пляму, а йому одразу вліпили двійку.

Максим, певна річ, вигадує. Із своєї драбини він бачить порожній клас. Але звідки знати близнюкам, що заняття так рано не розпочинаються? Вони сполохано оглядають свою нову шкільну форму.

— Ага,