Темнолесникове прокляття - Пол Стюарт

— Душі мертвих академіків, — промурмотів Квінт, відчуваючи, як на потилиці ворушиться волосся.

— А дехто править, ніби то демони Темнолісся, — вела далі Маріс, — безіменні демони з найглухіших лісових нетрищ. Є ще й такі, що мають їх за духів самих кам’яних щільників…

Квінт затремтів. Лиховісно замерехтіли світелка. Погучнішало моторошне гарчання.

— А втім, хто знає? — сказала Маріс, слідом за Квінтом намацуючи собі дорогу в тунелі, й у голосі її забриніли викличні нотки. — Усі байки, які можна почути в Санктафраксі, приоздоблені та перебільшені. Чому ж цим бути винятком?

Вогні пригасли й відступили. У повітрі немовби чулися зітхання. Квінт намацав руку Маріс і міцно її потиснув.

— Знаєш, ти геройська дівчина, — сказав він просто.

Маріс зіщулилася знов.

— Це нелегко, — зізналася вона, озираючись на гнітючу пітьму кам’яних щільників. — Яке мені тут усе ненависне!

— Знаю, — промовив Квінт. Він замовк, подумки картаючи себе, що через нього вони заблукали в цих тунелях-лабіринтах. — Скоро ми дійдемо до розтоки, де збилися зі шляху, еге ж, дійдемо, я знаю, — озвався він нарешті. — А потім уже вирішимо, куди нам іти — назад до входу в тунель чи до камери.

— О, ні, далі до камери, — сказала Маріс. — Тільки так! Дійти майже до кінця, а тоді повертати голоблі?!! Крім того, якби мій батько… — вона затнулася на півслові. — Квінте, диви! — вигукнула дівчина.

— На що? — скрикнув він.

— Там, — показала Маріс. — На стіні біля твого ліктя.

Тунель повнився дедалі голоснішим відлунням стогонів та рику. Блимали вогники. Квінт обернувся, і серце йому тьохнуло, коли він побачив, на що показувала Маріс. Цього разу вже не могло бути жодних сумнівів — на камені видніла одна з чорних крейдяних стрілок, накреслених його рукою.

— Дякувати Небу! — вигукнув Квінт. — Я так і знав, що ми її знайдемо.

Вони рушили, куди показувала стрілка. Тунель тут був ширший, і вони вже могли йти пліч-о-пліч. Квінт тримав ковіньку. Маріс стискала в руці ліхтаря: ануж у камері знайдуться запаси тілдерячого лою — тоді він допоможе їм відшукати дорогу назад! Уперше, відколи вони ступили в оці тунельні лабіринти, Квінт і Маріс без тіні зневіри дивилися на поставлене перед собою завдання.

— Вважай, ми вже там, — заявив Квінт.

— Здорово! — озвалася Маріс. — Тепер, коли ми вже стільки пройшли, гріх повертати назад, поки не з’ясується, що ж там в отій таємничій печері.

— Згоден, — підхопив Квінт. — Мені…

— У-у-ух!

Квінт зупинився й, обернувшись, побачив, як його супутниця легенько потирає збоку голову.

— З тобою все гаразд? — занепокоївся він.

— Пусте, — відмахнулася Маріс, — просто бахнулася головою об камінний залом, ген там.

Квінт поморщився.

— Дай-но погляну, — запропонував він.

— Кажу ж, нічого страшного, — запротестувала Маріс. — Слово честі.

На її волоссі блищало щось вологе і липке. Квінта враз охопив нестямний страх.

— Маріс! — ледь вимовив він. — Маріс, ти ж уся в крові!

Голос його відбився луною. Тунелі застугоніли. Далеко перед ними заблимали, засяяли вогники.

— Еге? — безжурно запитала Маріс. Вона глипнула на свої пальці. — А й справді, — муркнула дівчина. — Ото велике діло — подряпина…

— Ні, Маріс, — заперечив Квінт глухим від жаху голосом, пригадуючи свої останні відвідини камінних щільників. — Ти не розумієш. Ота тварюка, що я тобі розказував… ота здоровенна червона потвора… вона йде на запах крові…

Крізь похмуре гарчання і стогони пробивалися форкання та сопіння. І згуки ті дедалі ближчали! Охоплений дикою панікою, Квінт ухопив Маріс за руку.

— Воно суне до нас! — закричав хлопець. — Мерщій, Маріс! Треба негайно звідси вимітатися, поки ще не пізно!

І обоє помчали темним коридором. Чалапання та форкання за спиною чимраз гучнішали. Було вже не до жартів. За ними щось гналося. Щось таке, від чого не випадало ждати добра.

— Боржій! — квапив Квінт. — Боржій! А то…

— Ві-і-і, ві-і-і, ві-і-і!

Квінтові аж серце замліло, коли цей моторошний пронизливий вереск виповнив тунель. Тварюка напала на кров Маріс — і смакувала нею з неменшою насолодою, ніж Квінтовою! Хлопця пройняла шалена дріж, коли облизування та плямкіт стали ще несамовитішими.

— Ві-і-і, ві-і-і-і-і!

Нараз майже в них за спиною почулась якась шамотня, щось заревіло, і в тунелі стало видно, як удень. Квінт спіткнувся і важко гримнув на долівку. Повітря над його головою стало тепле і затхле. Воно лускотіло і завивало. Воно сичало і блимало.

А потім запала тиша. Квінт тривожно роззирнувся довкіл.

Тунель знову був залитий тьмяним червонястим сяйвом. Потвори ніде не було. Як і Маріс!

— Квінте, — долинув до хлопця її крик, відбитий довгим тунелем.

Квінт зірвався на ноги. Жахлива бестія щойно скуштувала крові — крові Маріс — а тепер запопала і саму дівчину! Квінт грізно стис ковіньку. Його темні очі палали.

— Я йду! — відгукнувся він.

І хлопець чимдуж погнав тунелем. Кругом мерехтіло-яскріло повітря. А попереду, вся в багряному сяйві, тікала кровожерна тварюка.

— Квінте! — волала Маріс. У голосі її бриніли жах і розпука — дівчина дійшла краю.

— Згадай, яка ти хоробра! — закричав у відповідь Квінт.

Знагла світло погасло. Квінт біг далі, аж поки натрапив на розтоку. Він спинився. Наставив вухо. Із правобічного тунелю долітали тихе сопіння та форкання.

— Так ось ти де, — процідив крізь зуби Квінт, запалавши раптовим гнівом. — Ляжу трупом, а тебе злапаю!

І нагнувши голову, він помчав низеньким і страх вузьким тунелем. Скеля гула і світилася. Блимало повітря. Знову