Артеміс Фаул. Утрачена колонія - Йон Колфер

Відповіді не було. Надягати навушник було дуже ризиковано, тож довелося Холлі вдовольнитися мі­крофоном на шиї та ірідокамерою у вигляді контак­тної лінзи в правому оці.

Конгу хотілося поговорити іще.

— Знаєш, я вб’ю усіх демонів. Я маю план. Дуже розумний. Мінерва вважає, що вона поїде до Сток­гольма, але цього ніколи не станеться. Я дочекаюся слушної миті. Мені відомо, що в цьому вимірі вас утримує лише срібло. Тож я відправлю вас назад, ще й подаруночок дам із собою.

«Тільки через мій труп», — подумала Холлі.

Конг посміхнувся до неї.

— Ну що, здиратимемо обличчя? Ти справді мо­жеш це зробити?

— Звісно, можу, — сказала Холлі. — Ти певен, що хочеш побачити?

Конг кивнув, зціпивши зуби.

— Гаразд. Тоді дивись уважніше.

Холлі закрила обличчя руками і розвела їх, голова зникла. Лишилися кінцівки і тулуб.

— Я не тільки обличчя можу зняти, — пролунав голос Холлі. — Усе моє тіло може зникнути.

— Це правда, — прохрипів Конг. — Це все правда.

Тут у повітрі майнув маленький кулачок і відпра­вив його в нокдаун. Біллі Конг лежав на цементній підлозі, і йому здавалося, що він знову Джона Лі, а перед ним стоїть брат і каже: «Я ж тобі казав, брате. Я ж казав, що то були демони. Це вони вбили мене в Малібу. Що ти тепер робитимеш?»

І малий Джона відповів: «Я працюю над цим, Еріку».

*

Мінерва узяла в охоронця телефон.

— Мінерва Парадізо слухає.

— Мінерво, це Артеміс Фаул, — сказав голос без­доганною французькою. — Ми якось зустрічалися на Сицилії.

— Мені відомо, хто ти. Ми і в Барселоні майже зу­стрілися. І я знаю, що це саме ти. Запам’ятала твої лексичні патерни і модуляції голосу, коли ти читав лекцію про балканську політику два роки тому в ко­леджі Трініті.

— Дуже добре. Мені здається дивним, що я не зу­стрічав тебе раніше.

Мінерва посміхнулася.

— Я не така необережна, як ти, Артемісе. Надаю перевагу анонімності, хіба що зроблю щось дуже ви­датне, варте того, щоб мене запам’ятали.

— Наприклад, відкриєш існування демонів? — сказав Артеміс. — Це і буде щось видатне?

Мінерва стиснула телефон.

— Так, містере Фауле. Це буде видатною подією. Є видатною подією. Тож тримайте свої ірландські лапи подалі від мого дослідження. Мені б дуже не хотілося, аби якийсь підліток в останню мить украв мою роботу. У тебе є власний демон, але тобі цього мало, хочеш і мого вкрасти. Щойно я побачила тебе в Барселоні, відразу зрозуміла, що ти полюватимеш на об’єкт мого дослідження. Знала, що ти спробуєш викурити нас з будинку, щоб ми перенесли його в машину. Логічно було так зробити, тож я підвела в машину газ. Ти скривдив мого братика. Як ти міг?

— Власне, я зробив тобі послугу, — легковажно відповів Артеміс. — Малий Бобо не подарунок.

— Саме тому ти мені й телефонуєш? Щоб обра­зити мою родину?

— Ні. Мені дуже шкода, то було по-дитячому. А телефоную тобі, бо хочу, аби ти побачила, що від­бувається. На кону більше, ніж Нобелівська премія, не хочу принижувати її значення.

Мінерва розуміюче посміхнулася.

— Артемісе Фаул, щоб ти там не говорив, але теле­фонуєш ти мені, бо твій план провалився. Твій демон у мене, і ти хочеш його повернути. Але якщо тобі ста­не легше, можеш продовжувати свою промову.

На пагорбі біля шато Парадізо Артеміс спохмур­нів. Ця дівчинка дуже нагадувала йому його самого вісімнадцять місяців тому, коли на першому місці були досягнення і визнання, а родина і друзі ішли після них. Чесність у такому випадку була найкра­щою.

— Міс Парадізо, — сказав він. — Мінерво. Послу­хай мене кілька секунд, і ти зрозумієш усю правду того, що я кажу.

— Чому це я маю тебе слухати? — гмикнула Мі­нерва. — Тому що нас поєднує телефон?

— Власне, можна сказати, що ми дійсно поєднані. Ми дуже схожі. Ми обоє будемо найрозумнішими, у якій би компанії не опинилися. Нас обох недооці­нюють. Обоє намагаємось досягти максимуму, яку б дисципліну не обрали. Нас обох переслідує презир­ство і самотність.

— Смішно, — фиркнула Мінерва, але протест був дуже слабким. — Я не самотня. Я маю свою роботу.

— Ти знаєш, про що я, Мінерво, — продовжив Артеміс. — І дозволь мені зауважити, байдуже, скіль­ки премій ти виграєш, скільки теорем ти доведеш, їх все одно не вистачить, щоб тебе любили.

— Ой, не витрачай на мене свої аматорські лекції з психології. Ти навіть і на три роки за мене не старший.

Артеміс образився.

— Навряд чи це аматорство. І щоб ти знала, вік дійсно впливає на розумові здібності. Я написав статтю на цю тему в «Психологію сьогодні» під псев­донімом доктор С. Тар Слабум.

Мінерва захихотіла.

— Зрозуміла. Старече слабоумство. Дуже дотепно. Артеміс і сам посміхнувся:

— Ти перша, хто це зрозумів.

— Я завжди розумію.

— Я теж.

— Тобі не здається, що це дуже втомлює?

— Неймовірно. Тобто, що не так з людьми? Усі кажуть, що я не маю почуття гумору, а коли я пропо­ную якийсь дуже вдалий жарт на тему психологічно­го стану, він лишається непоміченим. Люди мають корчитися від кольок.

— Саме так, — погодилася Мінерва. — Зі мною це увесь час трапляється.

— Знаю. Мені сподобався жарт у потягу про Мюррея Гел-Манна, що вкрав кварк. Дуже дотепний аналог.

Приємну розмову перервала крижана тиша.

— Як ти це почув? Як довго ти за мною шпигуєш?

Артеміс подумки ахнув. Він не хотів відкривати свої карти. Як правило, він не розмовляє про дріб­ниці, коли на кону життя. Але Мінерва йому подо­балася. Вона так на нього схожа.

— У коридорі стояла камера безпеки. Я дістав за­пис, збільшив і прочитав по твоїх губах.

— Гм-м, — не повірила Мінерва. — Не пригадую камери.

— Вона була. Червона пластикова кнопка. Об’єк­тив «риб’яче око». Вибач, що втрутився в твоє осо­бисте життя, але то були надзвичайні обставини.

Мінерва помовчала.

— Артемісе, нам можна багато про що говорити. Я так не розмовляла з хлопцем, відколи... власне, ніколи. Але я маю закінчити цей проект. Можеш зателефонувати мені через шість тижнів?

— Через шість тижнів буде вже запізно. Світ буде зовсім іншим. Може, зміниться на гірше.

— Артемісе, припини. Ти щойно почав мені подо­батися, а тепер ми повертаємося туди,