Арсен - Ірен Віталіївна Роздобудько

Я пообіцяв і почав здійматися високою крутою драбиною до люка в стелі. Відкинув його й опинився в суцільній темряві. Закрив кришку. Чиркнув сірником, запалив свічку.

Оглядів приміщення. Нічого ж собі!

Весь простір було заставлено старими меблями, шафами й шухлядками, двоногими стільцями й етажерками. В кутку навіть шкірило зуби крісло з обірваною оббивкою. Вздовж стіни виструнчилися в один ряд книжкові полиці. На них лежали стоси старих тек, ящики, наповнені старими речами та заіржавілими інструментами.

Піднявши свічку вище над головою, я помітив на стелі кількох кажанів. Почув, як по кутках шурхотять їхні земні родичі. Мені стало незатишно. Здалося, що я стою посередині закинутого лану, виораного плугом. І цей плуг вивернув назовні все, що таїлося під товстим шаром часу й колись було для людей потрібним і живим. Кожна річ ніби промовляла до мене: доторкнися, дай знову відчути тепло людських рук…

Я в розпачі присів на край крісла. Воно охнуло, зарипіло і мало не розвалилося піді мною. Речей було безліч! Як тут можна щось знайти?

Коли очі звикли до тьмяного світла, я все ж вирішив поритися на полицях. Тим більше, я знав, що шукати: залізну коробку від сигар.

Пробіг пальцями по теках — і вони вмить почорніли від пилу.

Щоправда, придивившись уважно, я побачив, що теки були охайно підписані різними прізвищами і ретельно пронумеровані. Але металевої коробки ніде не було!

Не можна гаяти часу. Я почав уважно переглядати кожну теку, кожну річ і кожен ящик, забитий пожовтілими вишитими рушниками, сорочками, хустками й іншими предметами побуту, які назбирав Яків Степанович. Пилюка здійнялась така, що здавалось, я стою посеред згарища.

Я чхнув. Котрийсь із ящиків упав на підлогу. Вміст висипався з нього, щось дзенькнуло під ногами. Обпікаючись воском свічки, я нахилився і підняв з підлоги пласку металеву коробку. Вона була рудою від іржі, але на кришці подекуди лишився облуплений малюнок. На ньому було зображено чоловіка в ковбойському капелюсі. А внизу виднілось напівстерте слово, написане англійськими літерами «…а… на». Певно, там було написано «Гавана»…

Так, це була коробка з-під сигарет, а точніше — сигар. Сумнівів не було — та сама!

Я приліпив свічку до полиці й почав крутити в руках свою здобич. Спробував відкрити. Марно! Дід Олег мав рацію — коробка склеїлася від часу й старості, вся взялася іржею. Розкрити її не було змоги, хіба розбити або розпороти консервним ножем, мов бляшанку. А цього мені не хотілось.

Я вирішив забрати її з собою. Хоча це було не дуже чесне рішення. Утім, подумав я, ця коробка не така вже й велика цінність для музею. Тим більше, що вона належить нам. Якову Степановичу вона ні до чого.

Однак мені було ніяково підводити Айрес. Мабуть, вона не дозволила б мені щось виносити звідси…

Щойно я подумав про дівчину, як із подвір’я почувся її голосний кашель. Умовний знак: треба негайно злізати — діти і Софія Михайлівна поверталися з лану.

Я заховав коробку під сорочку. Загасив свічку і засунув її до кишені джинсів. Навпомацки почав вибиратися з горища.

На подвір’я вже входила вся дитяча зграя на чолі з Софією Михайлівною. Побачивши Айрес, яка кашляла, майже складаючись навпіл, вона з тривогою запитала:

— Ти застудилася?

Айрес захитала головою, суворо зиркаючи в бік будинку. Але я вже виходив з-за рогу.

Дітлахи моментально оточили мене. Від них пахло сіном.

— Арсене, пообідаєш з нами? — запитала Софія Михайлівна.

Але моя знахідка, яку я притримував рукою під сорочкою, аж пропікала тіло. Я почувався так, ніби вчинив злочин. А водночас мені не терпілося добігти додому і спробувати розкрити заіржавілу коробку. Тому я подякував за гостинність, підморгнув Айрес і відчалив з подвір’я БРТ.

Коли я прибіг до нашого обійстя, мені назустріч вийшли всі — і бабуся, і дід, і Нійолє. Обличчя в бабусі й діда були стурбовані. Нійолє одразу ж підбігла до мене й прошепотіла:

— Телефонувала твоя мама!!! Казала, що ти втік з дому! Зараз тобі влетить…

Добре, що вона мене попередила. Дід уже наближався до мене з суворим виглядом.

— Аресене! — сказав він. — Як це розуміти?

— Арсенчику! — сплеснула руками бабуся, ніби захищаючи мене. — Чому ж ти не сказав, що приїхав сюди без дозволу? Мама хвилюється! Добре, що здогадалася нам потелефонувати. Каже: «Арсен пропав! Написав у записці, що поїхав дихати свіжим повітрям…»

— Ми ж були впевнені, що вона знає, де ти! — додав дід.

Ох! Я почервонів. Я ж збирався сам дзвонити додому. Але за всіма цими справами просто не збагнув, що минуло вже кілька днів! А вона ж там, певно, божеволіє від хвилювання. Мабуть, до міліції зверталася. Як я міг так вчинити? Та ще й з Юлею?! Що я за телепень?!

Я стояв розгублений, збентежений і злий на себе.

Дід суворо сопів, поглядаючи в мій бік. А потім зітхнув і сказав те, що вразило мене, мов кинджал:

— Певно, недарма тебе назвали Арсеном! Ти весь — у свого тезку. Такий же навіжений… — і звернувся до бабці. — Маємо, Лідо, в родині ще одного авантюриста…

Можу присягнутися, це він вимовив зовсім без злоби, навпаки — було в його голосі щось тепле. Я підійшов до діда, і той легенько стукнув мене в плече:

— Негайно телефонуй додому, шибенику! Мати хвилюється. І скажи їй… — дід ніяково покашляв у кулак. — Нехай і сама колись приїде. Будемо раді…

Звісно, я тут же згадав, що цього літа збирався заробити собі на нову мобілку. і зовсім засоромився. Чим я тут займаюсь?