Арсен - Ірен Віталіївна Роздобудько

Навіть залізна коробка, яку все ще тримав під сорочкою, більше не гріла душу. Я побіг до хати і набрав номер домашнього телефону. Юля одразу ж схопила слухавку, а почувши мене, схлипнула. У мене аж серце зайшлося — я не можу, коли вона плаче! Сто разів подумки вилаяв себе!

— Не сердься, ма! — закричав я. — Зі мною все гаразд! Бабуся і дідусь запрошують тебе в гості. А ще тут є Нійолє — така кумедна! Ну і свіже повітря… А ти там як? Відпочиваєш від мене?

Я намагався говорити багато і швидко, щоб вона не встигла мене налаяти.

Вона справді не встигла. Лише запитала, чи ми всі здорові, чи допомагаю я бабусі з дідусем, чи не забуваю прати свої шкарпетки…

Я докладно розповів, як ми тут живемо, і пообіцяв, що скоро повернуся.

— Ти вже не сердишся? — запитав наостанок.

— Серджуся, — відповіла Юля. — Якщо тобі так кортіло поїхати, я б тебе не тримала.

— Ма, вибач, я не знав… — промимрив я і додав: — Ти ж сказала, що «якосьобійдемось»…

— Я помилялася, — сказала Юля. — Перекажи бабці з дідом мої вітання. Я їх пам’ятаю і люблю.

— Добре! — зрадів я. — Обов'язково перекажу!

І поклав слухавку.

Помітив, що біля мене крутилася Нійолє.

— Сварила? — запитала вона мене, киваючи на телефонну слухавку.

Я посміхнувся:

— Обійшлося…

— А це в тебе що? — вказала Нійолє на коробку, яку я тепер тримав у руці.

— Нічого! — злякався я і сховав коробку за спину.

Я хотів спочатку роздивитися її сам. Тому пішов до себе на веранду і заховав її під матрац. Вирішив, що краще роздивитися вміст, коли всі заснуть.

Решту дня ми провели всі разом на подвір’ї. Я аж здивувався, скільки тут роботи! Я носив воду, полов грядки, допоміг збирати порічки, абрикоси й смородину. Потім, згадуючи Юлину настанову, поправ свою білизну і футболки. Хоча бабуся Ліда казала, що все зробить сама. Потім ми з дідом і Нійолє ходили обертати сіно, як це робили мешканці БРТ. Я нарешті побачив, як це робиться. Ми з Нійолє сміялися, обсипаючи одне одного запашним сіном. Дід нас не сварив.

Мені кортіло розповісти йому, що коробка, яку беріг його батько, вже у мене. Але не сказав. Боявся, що він забере її і знову заховає за ікону. Краще вже я сам з’ясую, що там. А потім віддам.

Але я вирішив, що зроблю це лише в тому випадку, якщо там не буде нічого поганого — того, що могло б зашкодити нашій родині. Або пам'яті про наших предків.

Згадав, як Айрес сказала мені: «Легенди мають бути!» Якщо ж знайду там якісь невтішні свідчення, краще я ту коробку знищу! Нехай лишається гарна леґенда про кохання Макара і Марії, про мандрівника й вигадника Арсена і нетутешню красуню Нійолє, про родинні скарби і… Білу Даму, душа якої бродить нашим селом.

Ось як я вирішив!

Ми поверталися додому. Дід з вилами попереду, я з косою — за ним, а довкола нас крутилася дзиґа-Нійолє.

Ми віталися з усіма, кого зустрічали на дорозі. І це мені було трохи дивно, незвично, але приємно. Адже вдома я навіть не знав, хто живе поверхом вище чи нижче. Часом, коли вітався (як вчила Юля), мені не відповідали…

На вечерю бабуся зварила чергову смакоту — кукурудзяну кашу. І подавала її з різними смачними добавками: шкварками, грибами, сметаною і навіть — медом. Я скуштував усього по черзі. І все було неймовірно смачно.

А потім настав той час, якого я чекав — ніч. І руки мої аж свербіли від передчуття, що скоро в них опиниться коробка з-під гаванських сигар…

Я сидів на своєму ліжку біля вікна і дослухався, чи всі в хаті заснули.

У вікно світив місяць. І хоча він був доволі яскравим, цього освітлення виявилося замало. Я згадав, що на горищі БРТ сунув у кишеню свічку, яку мені дала Айрес. Дістав її, знайшов на підвіконні сірники і запалив вогник. Він блимнув і весело розгорівся.

Тепер — до справи!

Я витягнув свою знахідку з-під матрацу і погладив шорстку поверхню рукою — на долоні лишився рудий слід. Разом з іржею з кришки осипався і пил від засохлої фарби. Малюнок, і без того нечіткий, зник у мене на очах. Я спробував піддіти кришку нігтем, але вона не піддавалася — так зсохлися обидві половинки. Довелося взяти ножиці.

Я почав обережно відгинати краї коробки по всьому периметру. Відчував себе варваром, який псує останню родинну реліквію.

Метал піддавався досить легко, буквально кришився. І нарешті я повністю вивільнив покришку з-під шару іржі. Перед тим, як відкинути її, я глибоко вдихнув.

І несподівано подумав про те, що під напівзотлілою покришкою може бути чиєсь життя! Життя проминуле. А чи варто ворушити його?

А потім вирішив — варто! Адже Юля любила повторювати, що в житті нічого не буває випадковим. І якщо я вже взявся до справи дізнатися про свій рід більше, — треба йти до кінця. Можливо, ця коробка чекала саме на мене? Недаремно ж мене назвали Арсеном!

Я рішуче зняв покришку з коробки і з хвилюванням зазирнув усередину.

Що там побачив? Стосик паперу, перев'язаний стрічкою. На ньому лежала брошка з почорнілого металу. Я вийняв її і підніс ближче до світла. Це була квітка з непрозорим чорним камінцем посередині. Я протер брошку краєм сорочки. Вона тьмяно зблиснула. Мабуть, вона належала Нійолє…

Відклав брошку і дістав папірці. Стрічка, якою вони були перев’язані, порвалася в моїх руках. Я злякався, що і