Арсен - Ірен Віталіївна Роздобудько

Я аж підскочив на ліжку — закортіло розбудити діда криком: «Арсен не винен!». Але я стримав себе одним простим запитанням: «А хто ж тоді?».

І знову втупився в папірець.

Нійолє…

Що ми знаємо про неї? Вона була чужинкою в цьому селі. Тобто її тут не любили і боялися. Вважали відьмою. І вона боялася селян.

Чи могла вона хотіти повернутися на батьківщину?

Могла…

Чи були у неї на те гроші?

Не було…

Чи могла вона… хотіти заволодіти скарбом?

Ох, яким нелегким було для мене це запитання. Але треба було обміркувати всі варіанти. Всі без винятку. І поставитися до цього з холодною головою. Адже те, що розповіли бабуся з дідусем, могло бути лише родинним переказом — а насправді ж Макар, може, не був для неї рідною людиною. Зрештою, він же спершу не схвалював їхній шлюб з Арсеном.

Чи могла вона відчувати до нього ворожість?

Могла…

Чи могла планувати втечу з ненависного села?

Чом би й ні?..

Арсен довго був відсутній. Могла вона розлюбити його?

Могла…

А чи могла знайти когось іншого, з ким планувала втечу?

Можливо…

Ох… Ця версія хоча й не подобалася мені, але була більш-менш імовірною. Зрештою, Нійолє, на відміну від Арсена, знала про існування скарбу.

Я зробив таке: викреслив з «кола підозрюваних» ім’я Арсена, а навпроти імені Нійолє поставив великий знак питання.

Далі — Ярема…

Він усе життя прожив поруч із названими батьками. Завжди відчував до них вдячність. Завжди намагався, щоб батьки любили його так само, як любили свого власного сина Арсена. Він ніколи не залишав їх, як непосидючий Арсен. І ніколи ні в чому не перечив. Не робив прикрощів і не йшов проти їхньої волі. Навіть згодився одружитися з Нійолє, щоб виконати волю матері й зберегти родину. Як розповідав дідусь, був Ярема тихим і хворобливим. Чи міг би він убити людину, якій завдячував своїм життям? Сумнівно…

Я викреслив ім’я Яреми зі списку.

Отже, переходимо до четвертого підозрюваного, якого я назвав «Невідомий». Тут знову постала низка запитань.

Чи міг бути в хаті хтось сторонній, хто підслухав розмову Марії і Макара про захований скарб?

Міг!

Чи могли б хтось із домашніх — Ярема чи Нійолє, та навіть і сам Макар — розповісти комусь цю таємницю?

Могли б…

Кому?

Чи міг би цей «хтось» виявитись спільником Нійолє?

Міг би…

Я обвів слово «Невідомий».

І мені стало легше на душі! Адже тяжко підозрювати рідних по крові.

Тепер варто було з'ясувати, чи був у тій хаті хтось сторонній? А в кого з'ясовувати, якщо свідків давно не залишилося…

Отже, спочатку треба було поглянути на ті речі чи документи, які зберігалися на горищі директора школи, батька великої родини БРТ.

Я встав рано, щоб застати діда Олега вдома. І запитав, чи давав він щось із родинних речей для майбутнього музею Якова Степановича.

— У нас їх було небагато. Хіба що фотографії та листи з фронту від батька… Але цього я не віддав! — сказав дідусь. — А з тих речей, які зберігав мій тато, лишилася заіржавіла коробка з-під якихось заморських сигар.

— І ви її віддали?

— Спробував би не віддати! — посміхнувся дід. — Яків з дитинства хотів писати історію села. Ходив по хатах і збирав експонати. Листів і фотокарток я йому не дав, а от коробку він таки в мене забрав під «чесне слово», що вона буде в музеї! Довелося віддати. І я тепер про це шкодую. Невідомо, коли той музей буде…

— А що в ній було? — запитав я.

Дід зітхнув.

— Вона була така заіржавіла, що її важко було відкрити! Я заглядав туди лише раз. А потім боявся зламати.

— І що? Що ти там знайшов?! — нетерпляче видихнув я.

— Нічого особливого. Якісь папірці. Я намагався їх розібрати, але не вийшло. Текст на них було написано невідомою мені мовою. Частина просто залита чорнилом. Батько мій беріг цю коробку як пам’ять про свого тата, Арсена. Казав, що отримав її від матері. Коли в сорок першому році він пішов на війну, лишив цю коробку мамі. Теж наказав берегти. На війні він загинув зовсім молодим. А мати сховала коробку за ікону. Вона там і пролежала до цього часу. А коли Яків Степанович почав збирати по хатах речі, я віддав її до майбутнього музею. Коробка старовинна. Може, комусь буде цікаво подивитися на неї.

— Так, мені теж цікаво! — сказав я.

— Це добре, — похвалив мене дід. — Може, хоч у тебе дійдуть руки до родинної історії.

Звісно, я був трохи розчарований. Сподівався, що в тій коробці може бути план, де заховано скарб, чи ще щось подібне. Ключ… Перстень… Родинний герб… А коробка з папірцями мене мало цікавила, хіба лише тим, що її тримав у руках сам Арсен!

Але я все одно вирішив довести справу до кінця і в призначений час прийшов на обійстя БРТ.

Мене зустріла Айрес.

— Тільки обережно, — попередила вона. — Батько не любить, коли ми лазимо на горище.

Вона повела мене на сходи.

— Ти взяв ліхтарик? — запитала вона. — Наш учора зламався.

Я пошкодував, що не попросив у діда ліхтарик.

Айрес збігала до хати по свічку й сірники.

— Там темно… — сказала