Арсен - Ірен Віталіївна Роздобудько

Ну, хіба ще кілька днів тому я міг собі уявити, що граф Островершенко і його маленький кріпак Макар — мої пращури?! А цей навіжений мандрівник і мрійник Арсен виявиться таким схожим на мене? А якою відданою і відчайдушною постане з глибин часу Біла Дама — ця неймовірна красуня з нетутешнім іменем Нійолє, яку Арсен привіз із берегів Балтійського моря?!

А їхній син Микола, мій прадід! Він із перших же днів пішов на війну, лишивши молоду дружину і маленького сина — мого діда Олега й загинув! Чи не для мене він усе своє коротке життя зберігав цю коробку? Мабуть, він знав, що його життя продовжиться. Продовжиться в мені!

Усе це виявилося таким несподіваним і цікавим, що я тут же почав малювати своє «родове дерево», як нас учив викладач історії. Але тоді ми поставилися до цього «дерева» несерйозно і малювали на ньому якихось кривих пташок та яблука з кумедними пиками чи ще якихось чортиків. І отримали незадовільні оцінки. Тепер мені закортіло все зробити як слід. І зовсім не на оцінку!

Унизу я намалював квадратик з іменем графа Островершенка. Поруч із ним — інший, з іменем Макара; до нього підвів рисочку, на якій написав «Марія». Від цих двох імен відвів стрілки з іменами Арсена і Нійолє… Звісно, це «дерево» було ще недосконалим. Мені треба було багато чого з’ясувати і «обсадити» його іншим віттям.

Але я зрозумів одне: це «дерево» було живим! Від землі аж до неба. Адже і від мого імені, і від імені моєї зведеної сестри Нійолє теж будуть розростатися нові паростки. І кожен додаватиме цьому «дереву» свій подих, свою історію, свої досягнення і пригоди…

І лише одній людині не було місця на цих гілках…

…Я почув, як по хаті пройшла бабуся Ліда.

Вона вставала раніше за всіх.

Треба було негайно прибирати сліди мого нічного розслідування. Я обережно склав аркуші й світлину в коробку і знову заховав її під матрац.

Зібрав і списані мною папірці. Тепер на них був повний текст таємничого листа. Ці папірці більш надійні, цупкі. До них ще дійде черга.

Я поглянув на підвіконня, чи все прибрав? І ледь не зомлів — підвіконня було залите воском догорілої свічки! Ото дістанеться мені від бабусі!

Я почав швидко зчищати віск. Коли остання крихта була зчищена, а підвіконня — чистим, я почав шукати, куди б його сховати?

Вийняв з кишені носовичок, у який загорнув краплю застиглого воску, знайдену в траві біля річки. І закляк.

Цей віск теж був червоний!..

Голова моя пішла обертом. Свічку, яку я спалив сьогодні вночі, мені дала Айрес. Віск, який я підібрав біля річки — від «свити» Білої Дами! Що це могло означати?!

Я почувався страшенно втомленим. Додавати до цих хвилювань ще одне не було сил. Я швидко роздягнувся і пірнув під ковдру з головою. Кілька годин ще міг поспати.

Сон мій був тривожний.

Прокинувся одразу, немов мене облили холодною водою. Сонце вже стояло доволі високо. А перед моїм ліжком сиділа мала Нійолє. Я смикнувся, перевіряючи, чи не вчинила вона щось подібного до того, що зробила зі мною кілька днів тому. Але мої руки й ноги були вільні. Я з підозрою глянув на сестру:

— Ти що тут робиш?

— Пильную, — поважно відповіла вона.

— Навіщо?

— Бабця хотіла тебе розбудити. Я не дала.

Вона таємничо підморгнула мені:

— Я бачила, що у тебе тут вночі світло було…

— Ну ти й нишпорка! — посміхнувся я.

— А що ти робив? Читав?

— Так, читав.

— А де ж книжка? — продовжувала допитувати вона.

Я знітився. Ну що тут скажеш? І відповів так:

— А я її сам пишу! Тому і не спав!

— Ух ти! — вигукнула дівчинка. — Сам? Справжню книжку? Не брешеш?!

— Так, — сказав я. — Але це поки що секрет. Добре?

— Звісно! Таємниця в слоїку! — підтвердила Нійолє і зробила жест, ніби зачиняє на ключик вуста. — А про що твоя книжка?

Я замислився. І раптом зіскочив з ліжка, підхопив дівчинку і закружляв з нею по веранді.

Ура! Вона мала рацію. У мене справді є про що писати!

— Ти — молодець! — похвалив я Нійолє. — Що б я без тебе робив! Ти подала чудову ідею!!! Ти — справжній друг!

Я поставив її на підлогу. Вона була здивована таким моїм поривом і уважно мовчки дивилася мені в очі кілька секунд. А я мало язика не проковтнув!

Очі — величезні, прозоро-блакитні, на півобличчя, біляве волосся розсипане по плечах… Точнісінько як у…

— Нійолє… — прошепотів я і закляк, уважніше розглядаючи малу, ніби бачив її вперше.

— Що? — відгукнулася вона.

Я опанував себе і пояснив якомога спокійніше:

— Ти дуже схожа на нашу прапрабабцю. Ту, про яку дід розповідав.

— А звідки ти знаєш? Де ти її бачив? — хитро примружилася вона.

Я ледве втримався від того, щоб дістати з-під матрацу коробку й показати світлину. Але подумав, що ще не час. От доведу справу до кінця — тоді.

— Вона мені приснилася, — сказав я.

Нійолє цілком влаштувала така відповідь.

— Вона була гарна? — запитала дівчинка.

— Дуже… — зітхнув я.

— Така, як я?

— Майже. Тільки ти ще маленька. Коли виростеш — будеш точною копією.

Нійолє задоволено всміхнулася,