Арсен - Ірен Віталіївна Роздобудько

…Я вдихнув і не міг видихнути! Немов з головою пірнув у дивний сон наяву, де я стою посеред арени в біло-срібному костюмі перед розлюченим биком.

Краєм ока бачу трибуни. Вони гудуть. Вони гуркочуть, мов шторм на морі. В перших рядах сидить Юля. Поруч із нею — вчителька математики Ганна Павлівна. Директор школи… Пашка… Айрес… Бабуся з дідусем… А десь вдалині — силует тата з Нійолє…

Юрма на трибунах гуде:

— Хто це?

— Навіщо нам цей новенький?!!

— Що він може?!

— Хто його сюди пустив?!!

А я, не звертаючи на те уваги, виструнчився і чекаю на появу свого суперника — найбільшого бика в світі.

Але, попри це, чую голоси своїх рідних.

— Синку! Повернися! — кричить Юля. — Не ризикуй!!! Ти у мене єдиний у цілому світі!

— Арсен Іванюк!!! — додає схвильована Ганна Павлівна. — Геть з арени! Ти можеш загинути! Клянуся, я поставлю тобі п’ятірку!!! Навіть за рік! Неси щоденник!!!

— Дайош! Дайош! — кричить Пашка.

— Сину, пробач мені! — кричить тато. — Я повернуся!

— Я не дошкулятиму тобі!!! — верещить мала Нійолє.

І лише Айрес дивиться на мене мовчки своїм загадковим синім поглядом.

А на арену виходить бик. Не бик — а бичище!

Наближається до мене.

Дихає вогнем. Я повільно беру його за обидва роги. Напружуюся. І згинаю його голову аж до землі.

Трибуни завмирають. А потім зриваються мільйоном голосів. Але в цьому мільйоні голосів я чую:

— Це мій син!!! — кричить Юля.

— Це мій син!! — кричить батько.

— Це наш онук!! — кричать бабуся з дідусем.

— Це мій найкращий учень! — кричить Ганна Павлівна.

— Гордість школи! — кричить директор.

— Це мій друг! — кричить Пашка.

Мене закидають квітами.

Я дивлюся на мовчазну Айрес. Її губи нечутно ворушаться. Але в очах усе можна прочитати: вона в захваті!

Я кланяюся. Мене виносять з арени на руках. Живий і здоровий бик мирно жує сіно в своїй загорожі.

— Агов, хлопче! — почув я голос фермера, і прийшов до тями. Це ж я, як зазвичай, марив.

Мене охопило шалене бажання негайно перелізти через паркан і випробувати себе наяву. Як це зробив той сміливий іспанський парубок.

— А тепер біжи додому, — сказав Василь Петрович, підводячись з трави. — Ти турбуєш тварину. Бачиш, як він дивиться? Певно, відчуває в тобі суперника. Вони розумні…

Чорний справді все ще стояв під парканом, ніби чув і розумів нашу розмову. Я теж підвівся, подякував фермерові за цікаву розповідь. І пішов геть.

Але я вже точно знав, що маю зробити! Негайно і неодмінно!

Я озирнувся і кинув останній погляд на Чорного. Він уважно дивився мені вслід…

Коли я повернувся на наше обійстя, Нійолє вже стрибала по саду, ніби візит до лікарні надав їй нових сил. І знову їла із землі немиті абрикоси!

Я підскочив до неї, відібрав.

— Знову хочеш захворіти?!

— А я зовсім не була хвора! — радісно повідомила дівчинка. — Це бабуся вигадала!

— Все одно — фрукти треба мити. І руки також! — сказав я тоном старшого брата.

На диво, Нійолє одразу ж мене послухалась і пішла мити руки. Я знову завважив, що не так уже й погано мати сестру і навчати її уму-розуму.

А ще їй можна доручити важливу справу. Ту, про яку я міркував усю дорогу додому.

— Нійолє! — покликав я дівчинку.

Вона одразу ж прибігла. Очевидно, їй теж було приємно відчувати, що у неї є брат.

— Умієш зберігати секрети? — запитав я.

— Атож! — гордо мовила вона. — У нас у Барбідонії суцільні таємниці! І всі їх зберігають у слоїках з-під меду. І закорковують воском!

Я кивнув і поманив пальцем, щоб вона наблизила до мене вухо. Її обличчя стало кумедним і дуже серйозним. А я прошепотів:

— Можеш віднести записку до БРТ?

— Звісно… А кому віддати?

— Айрес, — сказав я. — Тільки це треба зробити так, щоб ніхто цього не бачив! Зможеш?

— Атож! — знову повторила вона. — Я можу одягнути невидимий плащ!

— Який ще плащ? Я ж серйозно! — розізлився я.

— І я серйозно, — сказала Нійолє. — Ну, якщо не хочеш, щоб я була в плащі, можу просто піти гратися до Лізи і непомітно віддам записку…

— Оце буде краще, — сказав я.

— А ти що — закохався? — хитро посміхнулася дівчинка.

— Звісно, ні! — почервонів я. — Просто у мене до неї є важлива справа.

— Яка? Скажи, яка? — мала аж застрибала від цікавості.

— Розумієш, я хочу, щоб Айрес провела мене на горище. Ти ж чула, що там зберігаються якісь речі й документи мешканців села. Можливо, там є щось про наших?

— Про Арсена і Нійолє? — здогадалася вона.

— Так. Ми ж мусимо знати про них більше! — поважно сказав я. — Але про це поки що нікому не треба знати. Розумієш?

Дівчинка кивнула.

— Клянешся? — суворо запитав я.

І вона знову кивнула.

— А де записка? — запитала вона.

— Зараз напишу.

І я пішов до хати писати записку. Виявилося це справою непростою. Я сів за дідівський стіл, узяв папір та ручку. І закляк.

Що ж написати? Почав згадувати, що