Арсен - Ірен Віталіївна Роздобудько

Кілька разів до кімнати заглядала Айрес. Мовчки ставила переді мною то склянку води, то блюдечко з малиною — і так само тихо зачиняла за собою двері, відганяючи від них молодших дітей. Я лише з вдячністю кивав їй, захоплений своєю роботою.

Таким чином, витративши більше двох годин, я мав перед собою три аркуші з перекладеними словами. Але прочитати їх поки що не намагався. Надто кострубатим виходив текст. У чому справа?

Знайшов в інтернеті статтю про граматику литовської мови — і мені все стало зрозуміло! Виявляється, побудова речення у литовців дуже відрізняється від нашої. Скажімо, те слово, яке б ми написали першим — у них пишеться останнім. У статті прикладом слугувала вивіска салону чоловічої та жіночої одежі. У дослівному перекладі вона звучала так: «Чоловічої та жіночої одежі салон».

Я зрозумів, що на мене чекає чималий шмат роботи. Ох…

Я так втомився, ніби вантажив цеглу!

Не помітив, як надворі завечоріло.

Мені стало незручно — як я міг так довго користуватися чужою технікою? І взагалі, сидіти тут, мов господар! Я зібрав усі свої папери, сховав аркуші в коробку і, похитуючись, вийшов у двір.

Там, як завжди, кипіла робота, мов у мурашнику. Софія Михайлівна доїла корову, молодші діти різали буряки свиням, старші прибирали обійстя. Айрес підмітала. Побачивши мене, всі на мить зупинилися.

Уявляю, який я мав вигляд! Очі червоні, мов у кролика, волосся скуйовджене, на вустах блукає дурнувата посмішка.

— Ну як, зробив те, що потрібно? — запитала Айрес.

Я навіть говорити не міг — лише кивнув у відповідь.

— Ну і молодець, — лагідно промовила Софія Михалівна. — Йди-но сюди, я тобі свіжого молочка наллю. А то в тебе вигляд якийсь нездоровий.

Вона налила молока у великий кухоль. Айрес подала мені його. Я випив, відчуваючи, як повертаються сили.

— Розкажеш потім, що робив?.. — шепнула мені Айрес.

— Тобі — першій! — так само пошепки відповів я і потис їй руку. — Дякую. Ти справжній друг!

І пішов додому. Ноги ледве ворушилися, голова палала.

Ніколи не думав, що розумова праця може бути такою важкою!

Вдома на мене чекав другий етап роботи.

І — ще одна безсонна ніч…

…Я навіть не сів вечеряти, незважаючи на умовляння бабусі й діда. Давно помітив: щойно ти починаєш займатися чимось важливим — питання їжі чи сну відпадають самі собою! Мене трусило, мов у лихоманці. Мов я стояв на палубі того омріяного човна з моїх книжок і мав вирушити у таємничу подорож.

Отже, дочекавшися, доки в будинку настане тиша, я знову почав працювати. Розіклав свої аркуші на підвіконні. Для натхнення ще й поставив перед собою світлину з Арсеном та Нійолє.

Знову пошкодував, що не полагодив ліхтарик — я про нього взагалі забув. Але ще була свічка Айрес, на три-чотири години її мало вистачити. Я знову запалив її і взявся розставляти перекладені слова в потрібному порядку. Крім того, я ще й доставляв у текст слова, яких там не вистачало. Адже, як я вже казав, деякі з них ховалися за чорнильними плямами.

Часом під ними крилися і цілі словосполучення. Мені довелося здогадуватись, будувати свої версії, зв’язувати початок речення із закінченням, користуючись лише власними здогадками.

Час від часу я поглядав на світлину і завмирав, охоплений дивним відчуттям того, що спілкуюся з минулим, яке відроджувалося перед моїми очима — просто з-під мого пера. Тобто — олівця…

Коли всі слова, речення й крапки (в тих місцях, де неможливо було зовсім нічого розібрати) були на своїх місцях, я спробував прочитати розшифрований текст.

Розбирав його години зо дві. Слова і вирази відрізнялися від сучасних. їх важко було второпати з першого разу. А ще важче — скласти цілісну картину з того, що прочитав, і зіставити з тим, що почув від діда Олега і бабусі Ліди.

Закінчив, коли за вікном уже сірів ранок, а свічка згасла. Мої очі буквально вилазили на лоба. В голові плуталися думки.

Всю цю ніч мені здавалося, що поруч незримо присутня ця пара зі світлини. Що вони стоять, поклавши руки мені на плечі, ніби справді були привидами. Але привидами добрими, своїми. Вони немов розмовляли зі мною, звертаючись до мене так само лагідно, як було в листі: «Милий синку!»

Доки зійшло сонце, я перечитав написане безліч разів! То стискав кулаки, то скреготів зубами від люті й несправедливості. І навіть ледве стримував сльози! Добре, що в цю мить мене ніхто не бачив.

Раніше я думав, що минуле не має для людини жодного значення. Важливо лише те, що відбувається зараз. Звісно, я ходив до музеїв, де зберігалося чимало реліквій минувшини. Здебільшого під час таких собі культурно-масових заходів у школі. Нас водили в різні музеї на уроках історії чи літератури. Або щоб підкріпити знання з природничих наук. Найбільше мені подобалося розглядати кістяки мамонтів у музеї природи. Одного разу Пашка навіть викарбував на нозі такого велетенського кістяка своє ім’я, за що потім його батьків викликали до директора школи.

Бував і в історичному… Там теж зберігалися якісь старі пожовтілі документи і світлини. Але я ніколи не замислювався над тим, що за кожним документом чи фотокарткою криється чиясь доля. Доля, прожита від початку й до кінця. Доля людини, яка існувала на землі серед безлічі інших людей. І що я теж маю власну історію. Звісно, вона лише починається. Але цілком зрозуміло те, що вона матиме свій шлях, який поки що криється в тумані.

Але ж ця моя особиста доля не починається зненацька, мов злива! Вона має свої витоки. І що глибше вони занурені в часі,