Арсен - Ірен Віталіївна Роздобудько

— Дивно… — промимрив я.

Відверто кажучи, я не міг відрізнити бика від корови. Що тут особливого? Чотири ноги і хвіст!

— Нічого дивного! — відказав фермер. — У бійцівських биків — видовжена шия, гострі, довгі роги і високі стрункі ноги. А шкіра сяє на сонці, мов вони щойно вийшли з моря. Перемогти такого звіра — піднятися над собою.

— І ваш дід зміг це зробити? — запитав я.

— Принаймні, він намагався, — зітхнув Василь Петрович. — Мав таку мету і вперто йшов до неї. Спочатку він вигрібав зі стаєнь гній і спостерігав, як на ферму приводять учнів зі школи тавромахії…

— Тавро… чого? — не зрозумів я.

— Тавромахії. Так називалися школи, де вчили на тореадорів. Зазвичай там навчалися юнаки із заможних родин. Адже в Іспанії бути тореро — велика честь, за яку платять великі гроші! А мій дід був бідним. Він міг лише спостерігати за своїми ровесниками здалеку. Всотував кожний рух, який учні відпрацьовували з учителем. Ковтаючи сльози заздрості, він поклявся колись заткнути цих чистунів за пасок! А для цього треба було багато чого знати.

Я й гадки не мав, що існують такі школи! І поглянув на батька Федора з глибокою недовірою.

Він спіймав мій погляд і закивав:

— Так, для того, щоб стати справжнім тореро, треба багато вчитися! Перший рік навчання зазвичай проходить у тренуваннях із молодими дворічними бичками, яких називають бессеро. Потім учні переходили до змагань із новільо — чотирьохрічними тваринами. А пізніше настає час альтернативи — так називаються змагання із зрілим і дужим биком. Якщо випускник школи вигравав цю альтернативу, його посвячували в тореро. Ось таким мав бути шлях до справжньої кориди!

— І ваш дідусь його пройшов? — із захопленням запитав я.

— Звісно, ні! — сумно розсміявся Василь Петрович. — У нього просто не було ані часу, ані грошей на навчання. Він одразу почав з «альтернативи». І це було небезпечно… А було це так. Якось він сам зшив собі капотосо|— так зветься плащ, яким тореро дражнять биків. Зшив його з якогось старого простирадла.

— Червоного кольору? — не втримався я від запитання, адже знав, що плащі тореро завжди мають червоний колір.

Пан Василь розсміявся:

— Маячня, хлопче! Це загальна помилка, ніби бики реагують на червоне. Це брехня. Бики взагалі кольорів не розрізняють! Плащ потрібен тореодору лише для того, аби привернути увагу тварини рухом і шелестом Тому червоний колір «капотосо» — це лише для краси видовища. І не більше! Так що мій дід зшив собі просто шелестку накидку, щоб дражнити бика.

От із цим капотосо в руці він щоночі потайки пробирався за паркан коралю. За цим парканом були не які-небудь дворічні бессеро чи чотирьохрічні новільо, ні! Там жили дорослі чорні велетні — бики-вбивці, що при світлі місяця нагадували гори. І у мого діда була лише одна альтернатива: смерть або слава. Страху він не мав, адже йому не було чого втрачати.

— А життя? — підказав я.

— Він його не шкодував. І, зрештою, йому поталанило. Та так, як не мріяв жоден учень тієї школи! Одного разу вночі, коли хлопець намагався приборкати найжорстокішого бика на ім'я Есперо, до коралю тихо під’їхало авто. Дід його не побачив і не почув, адже був захоплений боротьбою.

А коли, важко дихаючи, вибрався з-за паркану, його за вухо вхопили сухі міцні пальці. «Ти хоча б знаєш, що минулого тижня цей бик убив Паоло Гарто? А позаминулого — скалічив Родріґо Хосентіо? — пролунав над ним суворий голос. — Навіщо ти його дражниш? Хто тебе підіслав?!»

Ось такі були слова його першого вчителя…

— То він усе ж знайшов учителя?

— Радше той знайшов мого діда! Але спочатку дід дуже злякався і намагався випручатися з міцних пальців незнайомця. А коли підвів очі, побачив перед собою високого кремезного стариганя, обличчя якого вкривали глибокі зморшки. Такі глибокі, що при світлі місяця воно здавалося рваною паперовою маскою. Старигань був страшніший за бика. Хлопець упізнав його — то був найвідоміший у минулому тореро на ім'я Чорний Тато! І він злякався ще дужче. Викрутився з цупких пальців і… знову стрибнув за паркан. Побіг так стрімко і так вправно, що Есперо, який усе ще бив копитом в очікуванні на продовження бою, кинувшись навздогін, зміг хіба наступити на його тінь.

Одне слово, переляканий хлопець миттєво перетнув кораль і вистрибнув з протилежного боку. «Добре бігає…» — іронічно завважив старигань. А наступного дня він забрав мого діда з ферми. І почав учити мистецтву кориди. Адже побачив у ньому того, кому міг би передати всі свої секрети.

Коли мій дід уперше вийшов на бій — стрункий і гострий, мов спис, у білому костюмі, розшитому срібною ниткою, з червоним плащем в одній руці й шпагою в іншій, — арена, по вінця заповнена публікою і освітлена сліпучим жовтим сонцем, зашкварчала, мов яєчня на розпеченій пательні.

Дідові дуже кортіло повторити легендарний подвиг свого вчителя. Багато років тому цей уславлений тореадор перед тим, як звалити з ніг бика, спочатку ніжно обтер його морду мереживною хусткою.

— І він це зробив? — у захваті видихнув я, відчуваючи, як тремтить моє тіло, ніби і сам був на арені наодинці з биком.

— Він перевершив свого вчителя! — з гордістю сказав Василь Петрович. — Під час фаєни…

— Що?

— Фаєна — це назва третьої частини кориди, коли тореро залишається віч-на-віч із биком. У цій частині дійства важливо не втратити погляду тварини, злитися з нею, відчути її кожною клітиною тіла, загіпнотизувати рухом і поглядом — так, як це робили з півнями мандрівні циркачі. Ото під час фаєни, перед тим, як всадити в бика шпагу, мій дід умудрився… поцілувати заворожену тварину просто в чоло!

Відтоді його прозвали Лагідною Карою. Він став відомим і багатим. Але… саме з того часу втратив спокій. Вбиті тварини почали снитися йому щоночі. А коли ці сни стали нестерпними, мій дід поїхав у далеку провінцію, де став звичайним фермером і