Артеміс Фаул. Розум проти чарів - Йон Колфер

Отож Клопіт повів свій підрозділ понад широкою алеєю. Як завжди, капітан вів перед, зайнявши позицію на вістрі клина, сповнений рішучості першим кинутися в бій, якщо той почнеться, на що він палко сподівався.

— Загальна перекличка! — пошепки наказав він у гнучкий мікрофон, що змійкою тягся від шолома до рота.

— Перший: нічого нового.

— Нічого, капітане.

— Анічогісінько не бачу, Клопоте.

Капітан Келп скривився.

— Ми на завданні, капрале. Звертайтесь за статутом.

— Але ж наша матінка казали…

— Мені байдуже, що там казали матінка, капрале! Звання є звання! Ти повинен називати мене «капітан Келп».

— Так, пане капітане, — ображено протяг капрал. — Але й не проси надалі, щоб я прасував тобі мундир!

Клопіт відімкнув канали решти бійців, лишивши на зв’язку тільки свого брата.

— Ану не патякай там про матінку, чув? І про прасування теж, добре? Ти потрапив на це завдання тільки тому, що я порекомендував тебе! Або поводься як професіонал, або вертайся стерегти мур!

— Гаразд, Клопику.

— Клопоте! — вибухово поправив брата капітан Келп. — Я — Клопіт, а не Клопик чи Клоп. Клопіт! Затямив?

— Гаразд. Клопіт. І все ж таки матінка правду кажуть: ти ще дитина.

Лайнувшись геть непрофесіонально, капітан Келп знову перемкнувся на загальний канал. І саме вчасно, щоб почути незвичайний звук.

— Арргх!

— Що то було?

— Мабуть, НЛО.

— Ни гнаю.

— Нічого, капітане.

Але Клопіт недарма вивчав такий предмет, як «Розпізнавання звуків під час бойових дій», і навіть склав з нього іспит перш ніж дістати звання капітана. Тому він достеменно знав: звук «арргх» видає той, хто щойно дістав удар по дихалці. Напевне — більш ніж напевне! — його братртк налетів на якусь гілляку.

— Хробе? З тобою все гаразд?

— Капрал Хроб до ваших послуг.

Келп люто копнув ногою стокротку.

— Загальна перекличка! Озвіться всі по порядку.

— Номер перший, порядок.

— Два, в ажурі.

— Три, помираю від нудьги, але ще живий.

— П’ятий: наближаюсь до західного крила.

Келп похолов.

— Стривайте. А Четвертий? Де ти, Четвертий? Доповідай, як ти там!

Абсолютна тиша. Тільки статична електрика потріскує.

— Так. Четвертий вибув. Може, обладнання вийшло з ладу. Але ми не можемо дозволити собі ризикувати. Біля парадних дверей перегрупуємось.

Перший підрозділ Швидкого реагування, рухаючись тихіше, ніж павучок по павутинці, зібрався докупи біля парадного ганку. Келп швидко перелічив своїх бійців по головах. Одинадцятеро. До повного комплекту бракує одного. Четвертий, мабуть, никає поміж трояндових кущів, дивуючись, чому ніхто його не гукає.

І тут Клопіт зауважив аж дві підозрілі обставини. По-перше, з кущів біля ганку стирчала пара до болю знайомих чорних черевиків. А по-друге, на порозі бовваніла величезна людська постать. Не постать — гора! Вона люляла на руках якусь надто вже грізну рушницю.

— Вимкніть звук! — просичав Келп у мікрофон.

Умить одинадцять герметичних заборол опустилися на обличчя «швидких» (чи то зпопівців), зробивши абсолютно нечутними для зовнішнього світу не тільки їхні голоси, а й навіть віддихи.

— Тільки без паніки! Я досить легко можу відтворити послідовність того, що сталося. Четвертий скрадався попід дверима. Той багноїд раптово розчахнув їх. Четвертий дістав по довбешці та й залетів у кущі. Тож нічого страшного не сталося. Наш захист діє. Повторюю: захист діє! Хробе… перепрошую, капрале Келпе, перевір стан Четвертого! А решті — відійти! Тільки тихо…

ЗПОП обачливо відступив на охайно підстрижений моріжок біля клумби. Постать на порозі будинку справді навіювала трепет — такої великої людської особини «швидкі» зроду не бачили.

— Д’Арвіт! — видихнув Другий.

— Мовчання в ефірі, крім випадків крайньої необхідності! — звелів Келп. — А лайка зовсім не є крайньою необхідністю.

Одначе й сам він у глибині душі почував десь те саме. Це чи не вперше капітан порадів, що його надійно захищає екран. Цей чолов’яга, либонь, своїм ручиськом може схопити й розчавити з півдесятка «швидких».

Посланий Хроб вернувся на своє місце.

— Стан Четвертого стабільний. Дістав, здається, легкий струс мозку. А взагалі живий-здоровий. Тільки екран у нього відімкнувся, то я його затяг далі в кущі.

— Молодець, капрале. Правильно зміркував.

Ще чого бракувало — щоб той чолов’яґа вгледів черевики Четвертого, які стирчали з кущів.

А велетень посунув перевальцем по доріжці. Чи він роззирався ліворуч-праворуч, неможливо було визначити, бо аж на очі собі він насунув каптура. Чого б то багноїдові надягати каптура такої ясної ночі?

— Зняти запобіжники, — наказав Клопіт.

Він уявив, як його хлопці закотили очі. Бо ж вони познімали запобіжники вже хвилин тридцять тому. Але все одно треба діяти за статутом — на випадок можливого судового розслідування. От колись були часи… Тоді «швидкий» стріляв перший і ні за що й ні перед ким не звітував. Але відтоді все змінилося. Тепер так і дивись, чи не вискочить з-поміж цивільних який-небудь зичливець тане почне розпинатися про права. Навіть про права багноїдів, подумати тільки! У багноїдів є права, ха-ха!

Тим. часом людина-гора зупинилася просто в центрі кола, яке утворював загін. Із погляду тактики те одоробало зайняло просто ідеальну позицію. Хоча вийшло це, звісно ж, зовсім випадково, адже багноїд ну ніяк не міг їх розгледіти. Їхня вогнепальна зброя стала практично непотрібною, адже нею вони швидше один одного перестріляли б, ніж завдали б йому шкоди.

На щастя, весь їхній загін лишався невидимим — за винятком Четвертого, надійно захованого в кущах, схожих на рододендрони.

— Усім активувати електрошокові кийки!

Це про всяк випадок. Обачність ніколи не завадить.

Але саме тієї миті, коли пальці бійців-лепреконів розчохлювали зброю й натискали