Стонадцять халеп Остапа Квіточки - Олександр Степанович Дерманський
— Ви ж десь жили ці дні. Думаю, Павло Панасович щось для мене придумає.
— Із задоволенням придумаю! — підтвердив директор школи. — Гадаю, ті ж господарі вас і приймуть. Я попрошу, вони люди хороші — не відмовлять. Тут ви не переймайтеся.
— Ой, — стрепенулася Анжела Джолівна, — Василю Васильовичу, а вам часом помічниця не потрібна? Я могла б вам допомагати з варени... з вивченням досвіду.
— Дякую, — мовив головний інспектор, — я вже якось сам з усім упораюсь. Тим більше, що ви, Анжело Джолівно, мусите приглянути за нашим шановним Петром Бредовичем. В такому стані ми ж не можемо лишити його без опіки. До речі, Павле Панасовичу, чи не можна організувати для моїх колег якийсь транспорт до райцентру. А звідти в область вони без проблем доїдуть, там автобуси щогодини ходять.
— Я можу організувати! — зголосився Остап. — Є в нас тут один транспорт.
За півгодини під школою стояла Сива. Дід Михайло Припічок владно тримав віжки в руках, чекаючи, доки поважних пасажирів підсадять на встелену сіном підводу.
— Ви все зрозуміли? — наостанок запитав у підлеглих Василь Васильович. — Не забудете, що казати завідувачу?
— Ні, не забудемо, — пообіцяла Анжела Джолівна.
Ображений Петро Бредович мовчав, вдаючи, що його взагалі ця ситуація й ця розмова не стосуються.
— Ну, то щасливої дороги! — побажав старшим інспекторам Павло Панасович.
— То що, вйо? Можемо їхати? — запитав дідусь Припічок.
— Заждіть, — раптом спохватився Остап. — Ледь не забув. Зачекайте хвилинку. — Він прожогом кинувся до пришкільної клумби.
Дід Михайло зняв з голови картуза і витяг з-під сіна мотоциклетного шолома.
— А навіщо вам оце? — підозріливо спитав Петро Бредович.
Дідусь не встиг відповісти, бо вже тут як тут був Остап з пахучим букетом чорнобривців.
— Це вам! — простяг він квітки Анжелі Джолівні. — Від імені всієї школи дякуємо вам за все!
Дід Припічок підморгнув Остапові, вдягнув шолом і зручно вмостився на водійському місці.
— Ой... — розчулилась інспекторка. — Мені? Дякую! Дякую! Я й не думала... Дякую. Вибачте нам. Може, Петро Бредович щось не так зробив або сказав, чи я ненароком комусь якої прикрості завдала. Вибачте, будь ласка...
— Не варто, вам ні за що вибачатися, — відповів Остап.
Він же не знав, що є за що. Це ж вона, Анжела Джолівна Марущак, колись мимохіть накликала на малесенького Остапчика безліч халеп. А ось цим своїм вибаченням, знову ж таки мимохіть, зняла те прокляття.
— Все одно, — наполягала Анжела Джолівна. — Дякую вам. Боже, яка ж краса! Які квіти! Які чо...о...рно...бри-и-и!..
Сива гарцювала нерівним шляхом так стрімко, а вредні інспектори чіплялися за підводу, аби не впасти, так смішно, що без реготу ніхто на це дивитися не міг.
Разом з усіма сміявся й Остап — юний лицар освіти, надія Глинятинської семирічки, вершник науки і звитяжець долі, хлопець з на диво ніжним прізвищем Квіточка. У цю хвилину йому було легко й радісно на душі, як ніколи.
Знову в пеклі
Тому, хто вибрався з самого пекла, втекти з клітки простіше простого. Дочекавшись ночі, Вельзепер підібрав на долівці своєї клітки якусь паличку, просунув її між вічок сітки й відщіпнув клямку.
Спочатку він заліз на клітку зверху й намацав там дивовижну коробочку. Її поклав туди отой чоловік, що так зрадів, коли його побачив. Той, хто сказав, нібито має його, Вельзепера, дослідити. Гм... дослідити. Нехай би, тільки не тепер. Ніколи йому тут сидіти. Отож той чоловік сказав іншому чоловікові, що хоче почути, які звуки він, Вельзепер, видаватиме вночі. А ця коробочка, буцімто ті звуки якось збереже. Тоді він кілька разів тицяв на якусь кнопку, щось говорив на ту коробочку, потім знову тицяв — і так коробочка повторювала все сказане чоловіком. Вельзепер дуже уважно спостерігав за діями людини й запам’ятовував усе до дрібниць. Узявши балакучу коробочку, недодідько прокрався шкільним подвір’ям і вийшов на вулицю. Там вдихнув на всі груди терпкого нічного повітря, підвів очі в небо. Такої краси він зроду не бачив! Прекрасне, блакитне і бездонне денне небо тепер було темне і виблискувало вогниками. Колись Вельзепер чув, що таке буває тут, у верхньому світі. І ці вогники звуться зорями.
Але довго милуватися цією дивовижею недодідькові не можна було. Він мусив мерщій повертатися в пекло.
Тим часом грішники казилися через власне безсилля. Як це так, що вони — дужі й люті — не можуть розв’язати язика якійсь кволій чортиці?!
— Ти скажеш, де справжній вихід нагору, чи ні?! — вкотре запитував ватаг грішників Ґорзулію.
— Я не знаю, — насилу відповідала змучена бісичка. — Не знаю.
— Не бреши! — грішник підніс до її горла здоровезного ножаку-мачете. — Якщо не покажеш нам дорогу, я зітну твою нечисту голову з твоїх нечистих пліч! То що?!
По щоках Ґорзулії потекли сльози. Вона мотала головою, промовляючи:
— Я... я не знаю. Нічого... не знаю.
— Тож помри!!! — люто вигукнув ватажок грішників і замахнувся.
Свиснув клинок, розтинаючи сперте пекельне повітря. Ґорзулія щосили втиснулася в кам’яну брилу, біля якої стояла прив’язана. Краєчок леза ледве розітнув шкіру на тонкій шиї. Чвиркнула кров.
— Чортиця! — роздратовано просичав грішник. — Ще й пручається! То ж на тобі! — Він знову замахнувся.
— Стій!!! — раптом пролунало десь угорі.
Грішники озирнулися. Ґорзулія глянула туди, звідки лунав голос, — і зомліла. На скелі стояв Вельзепер.
— Ось я! — знову озвався він. — Це ж я вам потрібен. Ідіть сюди.
Двічі припрошувати грішників не було потреби. Усі втрьох ринулися дертися на скелю.
— Ворушіться ж, я чекаю! — заохочував їх Вельзепер. — Швидше, бо так і не дізнаєтесь, де вихід нагору! Лізьте сюди, дурники!
Побачивши, що грішники вже здолали половину відстані до нього, недодідько трохи відбіг від краю і зупинився, чекаючи. Ось над кручею з’явилися руки першого грішника. Вони вхопилися за камені. Ось вже й голова. Ось грішник почав вилазити на пологе. Вельзепер ще раз гукнув і стрімко побіг ущелиною. Перший грішник подав руку другому й витягнув його до себе. Третього вони не стали ждати і вдвох погналися за втікачем.
Вельзепер знав цю місцину, як свої копита. Він перестрибував із каменя на камінь, немов гірський баран. Але й грішники вже добряче навчилися давати собі
